— Ти де зараз?
— У Василькові биричем. Візьми мене до себе. Живота не пожалію…
— Гаразд… — задумливо мовив Володимир. — Іди в Чернігів. Будеш тіуном при моєму дворі. Альбо конюшим.
Нерадець важко гепнувся на коліна, аж загули мостини.
— Князю, вірнішого за мене посадника тобі не знайти!
— Посадником хощеш? — Володимир обурено відступив од Нерадця. Невдоволено зморщив чоло. — Подумаю. Іди!
— Куди?..
Очі князя Володимира на мить спалахнули якимось спомином.
— Скачи у Чернігів. Доверши там волю мою і суд. У порубі… Але ні… Знайди там Слав'яту і Бориса, скажуть тобі…
Нерадець повзком добрався до ніг Володимира, обхопив руками його багряні, як у візантійських царів, чадиги.
— Ну-ну… іди вже… — бридливо супився князь, вивільняючи свої ноги із залізних обіймів новоспеченого свого посадника.
Нерадцеве серце як не розірвалось у грудях від радості. Увесь світ виповнився для нього єдиним містким і величним словом: посадник! У древньому граді руському Чернігові, котрий здавна славою своєю суперничав із златоглавим Києвом…
Дорога була близькою. Незчувся, як дістався до валів Чернігова, як прискакав на княжу гору й гримнув так, що зграя рудих горобців спурхнула із даху терема:
— Волею київського князя Володимира Мономаха… посадником тут!..
Зіскочив з коня, широко розставив ноги, руками уперся в боки, виставив уперед широке бородате підборіддя, наче готувався когось буцнути лобатою головою, що міцно сиділа на короткій турячій виї.
— Де поруб? — гримнув до двораків, що повискакували на подвір'я й з подивом оглядали свого нового повелителя. — Волю княжу і суд вершити будемо, Слав'ята і Борис! Де ж вони? Кажіть усе.
До Нерадця підступило двоє чорновусих смаглих молодиків, очікувально поклали долоні на руків'я мечів.
— Ведіть до порубу, — прохрипів Нерадець?. Слав'ята і Борис опустили додолу очі. Один щось колупав носком бачмаги[68] у землі, інший щось вишукував пальцями лівої руки у кінчику вуса.
— Біда, посадниче… Кгм… Порожній нині поруб. Усі піймані таті повтікали… кгм… Якась нечиста сила… кгм… ляду їм помогла одхилити… ще тої ночі… кгм… |
— Де ж були осторожники? — люто прошипів Нерадець.
— Кгм… спали… Міцно спали — обпоєні зіллям відьомським. Знайшли біля них порожні горнятка з відваром маку.
Товста Нерадцева шия ще більше потовщала й побуріла.
— Р-розшукать!.. Догнать!.. — вперіщив пугою об землю новий чернігівський посадник.
— По конях! По конях! — кинулись Слав'ята і Борис до стаєнь.
Нерадець задоволено дивився їм услід. Потім оглянув двораків.
— Де стольник?
— Я. — У поясі переломився перед Нерадцем маленький сухорлявий чоловічок. Коли підвів голову, розігнувшись, сміливо й твердо подивився у самі Нерадцеві очі. Наче облив його цеберкою крижаної води. Нерадець відчув себе у чомусь винним. Опустив очі. Ні, він ні в чім не знав за собою вини. Він прибув сюда чинити князеву волю і буде се робити. Але тої ж миті Нерадець відчув у животі нестерпний голод. Авжеж, третій день не було в роті ані ріски!
— Їсти…
Дрібний чоловічок ще раз поштиво вклонився Нерадцю й, обернувшись до челяді, ляснув у долоні. Нерадець ворухнув ніздрями. Йому вчувся раптом дух смаженої свіжини. Ковтнув слину, що натекла в рот невідь-звідки. Тепер він щодня їстиме, яко князь!..
Слав'ята і Борис уже за Черніговом полегшено зітхнули. Нерадець не дізнався, що це вони одчинили ляду порубу для Гайки… Тепер жадали одного: аби вона швидше зникла з околиць Чернігова! Аби не потрапила на очі цьому навіженому посаднику!..
Кожен із них мовчки згадував свою матір — Відраду-Улу. Що сказала б вона їм за Гайку? Напевне, похвалила б… Вона завжди учила їх робити добро, рятувати людей у біді… І сама все життя рятувала бідаків-половчинів чи своїх, руських, бранців… Скрізь, бачиться, бідних людей доля не жалує… І вони, брати-половчини, у своїх грудях мали добре материнське серце — серде русинки, яке подарувало їм отчину і великий, добрий і мудрий рід русичів. Але злих, жорстоких і зрадливих вони не визнавали й тут.
Уже далеко від Чернігова їх наздогнав Нерадець, якого вони мовчки і одностайно зненавиділи.
Нерадець був споряджений у кольчугу і шолом. Його могутні груди і плечиська нагадували богатиря із степової застави, який стоїть на сторожі нив руських і градів. Хтось із дружинників захоплено прицмокнув язиком. Нерадець був щасливий. Ще більше випинав груди. Дужості й краси його тілу не позичати…
На другий день пошуків збіглих татей Нерадець розділив дружину на два загони. Один пішов зі Слав'ятою в обхід дороги, що вела на північ, до Новгорода-Сіверського, а другий він сам повів на козелецький шлях.
Стояв гарячий літній день. По синьому простору неба пливли, наче легкі лодії, білі оболоки. Парило від розімлілої на сонці землі, млоїлось від духмяного трунку квітучих трав, зеленого листя дерев і кущів. Цвіли липи. Яко невісти, ошатно спускали додолу свої розложисті віти, підставляючи їх щедрому промінню сонця й клопітливим бджолам. Цвіла земля. Буяло життя в межені[69] літа. Тугокрилий вітерець, звідкись
вихопившись на волю, навівав у душу бентегу, будив одвічну жагу людського життя.
До Нерадця під'їхав отрок з його дружини.
— Бачив щойно у лісі, під сосною, двох жон. Ягоди, мовлять, беруть. Може, що знають, спитати б у них?
Погляд Нерадцевих очей вигострився.
— Веди їх сюди.
Жінки йшли обережно, тримаючись за руки. Одна була надто старою, скоцюрбленою, важко опиралась на сучкуватий ціпок. Інша — молода, легко, яко олениця, переступала високими ногами сухе патиччя, перехитуючись тонким станом, немовби прослизувала крізь зарості. Отрок їхав за ними на коні назирці.
Раптом молода здивовано спинилась, рукою прикрила обличчя. Лише тоді Нерадець помітив, що обидві були без кошиків. Куди ж ягоди брали? Він напружився усім тілом і завмер. Упізнав свою матір — і не вірив очам. Спішився, ближче підійшов до неї.
— Це ти, Ніго?
Ніга Коротка приставила над очима дашком долоню, вдивлялась у могутнього воя, на якому виблискували проти сонця шолом і кільця кольчуги.
— Я…
— Кого ведеш за собою?
— А ти хто будеш? Ніби… ніби знайомий голос.
— Я Нерадець. Новий посадник у Чернігові.