Ізяслав спинився. Досить… Досить крові… Поскакав до Всеволода.
— Брате, спинімося! Бачиш? Бориса уже покарав бог… І Олег побіг…
І в цю мить чийсь важкий спис, пущений твердою рукою, проломив тонку залізну сітку кольчуги Ізяслава і впився йому в спину. Під лопатку… Мабуть, гострий булатний наконечник торкнувся серця — воно вмить спинилося.
Ізяслав здивовано вибалушив очі до Всеволода.
— Брате… мовив же… у поміч прийшов…
Всеволод розгублено дивився, як зсувається з сідла Ізяслав, як пальці на руках його зводить судомою….
А повз них мчали дружинники й пішці — Олегова рать щодуху тікала до лісу.
Біля Всеволода опинився Нерадець. Зіскочив з сідла, підійшов до Ізяслава, що лежав зі списом у спині біля ніг свого коня. Різким рухом руки витяг спис із князевого тіла, відкинув геть. Перекинув Ізяслава на спину. З свіжої рани на траву цвіркнув червоний струмочок крові…
Всеволод сповз із сідла, узяв за оброть Ізяславового коня. Міцно затиснув у кулаці. Відчув, що разом з тією оброттю затиснув у своїх руках правило землі руської. Та поки що він думав не про це.
— Нерадцю, біжи до села… — схвильовано витирав спітніле обличчя Всеволод. — Візьми човен для небіжчика… Князь Ізяслав… брат мій… у стольний свій Київ попливе водою… по Десні… А там, за звичаєм, перекладемо у сани…
Опівдні рать Всеволода рушила сушею на Київ. А сам Всеволод і його воєводи пішли до Десни. Туди понесли на дошках тіло князя Ізяслава. На човні уже лежало сіно й тонке соснове гілля, накрите овечими шкурами й веретою.
Київський князь Ізяслав, старший син Ярослава Мудрого, мертвими очима оглядав береги своєї землі — Подесення, Подніпров'я. Дивувався чомусь, високо звівши догори рудувату, з сивизною брову. Вітер куйовдив його темне волосся з білими смугами сивин. Вітер пестив його многострадне лице і руки, які так довго — більше тридцяти літ — невпевнено кермували Руссю й стільки бід принесли їй…
Всеволод не дивився в непорушне лице брата. Один раз йому здалося, коли він крадькома було поглянув, що Ізяслав з-під вій пильно стежить за ним.
— Нерадцю, стули йому щільніше повіки… — попросив невідступного свого гридя.
Нерадець притиснув повіки очей Ізяславових, але захолола шкіра не слухалася, синя щілина між ними побільшилась. Тоді Нерадець накрив покійника білим рядном, а зверху кинув соснове гілля…
Добра людська пам'ять — найбільша слава достойному мужу. Так сказав Нестору новий ігумен печорський Великий Никон. Іще сказав:
— За брата свого загинув Ізяслав. За Всеволода…
Нестор збагнув: так треба писати в пергамени. Бог так хотів, аби Всеволод став київським князем. І чорноризці печерські мали тепер підтримувати останнього Ярославича як законного князя Русі. Таке жадання Всевишнього, бо, коли б не так, ніколи Всеволод не повернувся б на київський стіл. Ніколи б йому не подолати своїх молодих суперників-синовців — Олега й Бориса. І не спинити б веж половецьких, котрі було рушили на Руську землю.
Розмислював Нестор у своїй келії. Хитрісно сплетені жадання князівські й богоугодні діяння їхні!..
Як би там не було, а Всеволод дочекався свого часу. Дочекався, доки помер загадковою смертю відважний зухвалець Святослав Чернігівський; дочекався, доки так само загадково загинув старший брат — простакуватий Ізяслав. А може, Всеволод з поміччю бога й митрополита-грека обом допоміг їм зійти зі світу? Про те вже ніхто не дізнається…
Зрештою, князь Ізяслав, хоч і довгі роки перебував при кермі, нічого не надбав для землі руської — ні слави, ні багатства. Жив лише набутками отця свого Ярослава Мудрого. Та й те, що мав, розтринькував по чужих дворах. Кияни виганяли його з Києва, і во дні смут і м'ятежів він шукав помочі у чужинців, опирався на чужі списи. Останній раз, тільки завдяки Яню Вишатичу, наважився до своїх ратей взяти дружини малих руських князів. Усе життя Ізяславова душа блукала в сутінях і холопствувала перед чужинцями.
Дивувався Нестор. І такий нікчемний муж понад чверті століття тримав у руках правило державне! Диво дивнеє єсть влада: який би ниций чоловік не вихопився наверх, навколо нього створюється золотий німб законності. І навіть коли він сам не чує в собі ані сили, ані розмислу достатнього, щоб кермувати державою, ніколи добровільно не відмовиться від неї. Навпаки — мечем, списом, намовами — буде боротися, гризтися, убивати, щоб утриматись зверху, бодай би і знав, що до добра це його не доведе… І що воно за сила — владарювання над людьми?
Брати-князі коромолили, билися, тому навчали й синів своїх. Та ще й половців почали втягувати в міжусобицю. Що ж буде далі?
Чи сидітиме тихо збіглий у Тьмуторокань Олег Гориславич? А сини Ізяслава — Святополк, що у Новгороді, і Ярополк, що осів на Волині у Володимирі? Але ж і Всеволодовичі — Володимир і Ростислав… осторонь не залишаться, коли що.
Все тепер залежатиме від того, як новий князь затисне свавільців у кулаці. Може, тому Великий Никон і радить не кидати тіні вини на князя Всеволода. Освячувати, освячувати владу великого князя, хоч яким би він був. Яко святиню, берегти єдинодержав'я його і єдність Русі. Багато-бо хижих і заздрістних рук тягнеться нині до престолу київського — вмить розшматують тіло Русі, як чорнії круки тіло заслаблого воя у степу…
Хай буде Всеволод. Останній Ярославич. Книжник і мудрець. Хай краще буде один він.
Нестор не повинен гудити й Ізяслава. Читець сам збагне, коли у слово його вникне, суть Ізяслава, простого й близькозорого князя. Іще напише про його смерть: "Се погинув не від брата, але за брата свого положив голову…" Авжеж, коли богові так було угодно, то, певно ж, наклав Ізяслав своєю головою для того, коби його братець заступив місце на київському столі.
І ще в науку сущим князям і князькам скаже Нестор про Ізяслава: "Незлоблив норовом, кривого ненавидів, любив правду. Не було-бо в ньому льсти, но прост муж умом, не воздавав зла за зло…"
Літописець ще оповість, як хоронили кияни Ізяслава, забувши те зло, що вчинив їм Ізяслав двічі — коли він двічі повертався із вигнання з лядськими полками й жорстоко посік голови киян за ослух — як плакали вони, як побивалися нині всі… Всі, окрім Всеволода…