Всеволод тепер розмислював: якщо половці ідуть у поміч Олегу і Борису, синовцям-забіякам, то як же цим ордам обминути Переяславщину? Ніяк. Пройдуть зі своїми кибитками й табунами через переяславські гради й села, через ниви, поберуть знову у полон людей… А без людей, без їхньої сили — він ніщо. Буде жебрати хліба і мечів у брата свого Ізяслава…
Щось не все продумав отець Іоанн. Може, щось інеє на мислі має? Може, прагне розправитись половецькими шаблями з Ізяславом, а заодно і з ним? Самому возсісти чи когось возвести із слухняних синовців, жадібних до слави й почестей? Тоді піднімуться усі сини Ярославичів. А їх — не перелічити. В одного покійного Святослава п'ятеро, в Ізяслава — троє; у нього — двоє… та ще у братів інших — Вячеслава, Ігоря, Володимира… Роздеруть землю руську на шмаття. Тоді хто захоче — той візьме її всю: візантійський імператор Никифор Вотаніат, чи патріарх Костянтин Ліхуд, чи половецький хан Ітларь… Може, гречини-ромейці й нині спрямовують половецькі орди на Русь. Імперії легше дишеться, коли її сильні сусіди гинуть у распрях…
Така думка все більше оволодівала Всеволодом. І з тої ж миті він почав вірити у її правдивість.
Справді-бо, навіщо київському митрополиту мати під боком сильного князя — Ізяслава чи його, Всеволода? Тоді міць Русі буде більшою, а це — небезпека для ромейської Візантії нині, котру роздирають чвари імператорських родів.
Всеволод тут же вирішив для себе: він не піде на Київ. Йому треба разом із братом Ізяславом стати супроти половців. І супроти свавільних синовців.
— Нерадцю! — щосили гукнув до свого гридя. — Вели кликати із Смоленщини князя Володимира з дружиною й пішцями. А меншому князю — Ростиславу — скажи, нехай свою рать тут збирає. У степ піде!
Ростислав піде до половецьких ханів. Понесе дари руські. Багаті дари. Цим трохи замирить їх.
Не хотілося Всеволоду ламати горду шапку Мономаха перед Ізяславом. Але — обіцяв тоді, на Воліні, на хресті, жити за заповідями отця Ярослава і за поконом землі руської, допомагати йому, коли буде треба. Обіцянку таку дав і ченцям печерським, і отій волхвині білій… отій волинській зелениці. Що сказала б нині?
Певно, сказала б, що, мовляв, добре чиниш, князю, йдучи братові старшому у поміч. Добром і тобі воздається.
Зате його княгиня-грекиня стурбована. Веде перешепти з Іоанновими послами, косує чорним оком на князя… Вистежує, винюхує, колотиться. Хоче стати великою княгинею — аж труситься.
Князь київський Ізяслав був вражений, побачивши Всеволода у себе в гридниці. Сполохався й хотів бігти. Але бігти вже не було куди — Всеволод прямував до нього широким кроком, розпростерши руки для обіймів. Ізяслав оступався до стіни…
— Брате, прийшов тобі в поміч. Бери мою дружину й дружину сина мого Володимира. Олегу й Борису треба коромольні писки втерти. Самі йдуть і половців на нас насилають. З благословення митрополита.
— Іоанна? — заметушився Ізяслав. — Я й не подумав… А ти? А грекиня твоя?..
— Вір моєму слову, Ізяславе. На Волині тобі присягався хрестом…
— Важко тобі вірити, — плаксиво кривиться Ізяслав. — Двічі мене виганяв із Києва. Разом із Святославом, царство йому небесне. Двір мій пограбували… Але… — зітхнув, витер сльози на очах. — Може, й з добром прийшов. — Голос Ізяслава невпевнений, жалісливий, ніби питає, а не стверджує.
Всеволод одвернувся. Простий ти умом, брате Ізяславе. Надто простий. Державцю треба було, б більше хитрості й розуму мати. А не хлипати носом…
Дивно було киянам, а ще дивніше митрополиту Іоанну дізнатися, що брати-суперники мирно зустрілися, мирно говорили й разом пішли на м'ятежний Чернігів, на Олега Гориславича. Зіткані тенета для великої коромоли, у яку Іоанн мав упіймати улов, раптом були розірвані зухвалим смиренням Всеволода.
Митрополит тремтів у закамарках святої Софії. Шукав винуватців-ізрадців. З усієї губи кляв Печерську обитель. Звідти, звідти йшли злоба й непокірність князів йому, митрополиту візантійському. Звідти невидима рука упокорювала м'ятежі й чвари між князями, ставала на перешкоді візантійському владарюванню на Русі… Крадькома Іоанн наказав челяді готувати лодії до Царгорода й вантажити митрополичим скарбом. Якщо князі доберуться удвох до нього — не зносити йому голови. "Горе тобі, Вавілон і Асія, горе тобі, Єгипет і Сірія!.." З першою звісткою про перемогу братів-князів він утече до Візантії.
Але звістки барилися… Всеволод же мовчав про послів митрополичих до нього. Вичікував. Дослухався. Дослухався до всього…
…Древній град забутого князя полянського Черня — Чернігів — ніколи не бачив біля своїх валів такої великості ратей князівських. Прийшов князь київський Ізяслав із сином меншим Ярополком, прийшов переяславський князь Всеволод із сином старшим — Володимиром… Обступили усе місто. Обложили звідусіль полками. Володимир з дружиною зламав ворота великого валу од ріки Стрижені, увірвався в місто, підпалив хижі смердів і рукомесників чернігівського посаду. Люди повтікали за мури Дитинця і замкнулись.
Олег же Гориславич і Борис не чекали так швидко дядьків своїх старих. Пішли на полюддя у Новгород-Сіверщину. Повертались назад, обтяжені даниною. Повози котили великі бочки з медом, трусили мішками із зерном, воском, засоленою й в'яленою деснянською рибою, овечими й воловими шкурами, хутрами білок, лисиць, соболів і куниць.
Здаля угледіли під Черніговом полки. Кинулись назад, до бору, але їх помітили. Ізяслав і Всеволод розвернули свої раті проти них. Довелося приймати бій.
Біля невеликого селища Орачі, на Нежатиній ниві, постали одна супроти одної шереги князівських дружин. Просвистіли стріли над нивою, упали на голови. Хтось зойкнув. Хтось упав. Чиясь стріла першою пронизала молоде тіло буйного Бориса Вячеславича…
Олег оглядався — куди відступити? Але прибулі ратники ощетинились списами й рогатинами і сунули на нього. Всеволод ішов по праву руку, Ізяслав — по ліву. Гориславич метався в пастці — його звідусюд обходили. Десятки стріл цілилися в його серце, в груди, в очі… Десятки списів ладні були метнутись в його живіт і в спину… Він закричав… Кинув на землю меч… І побіг назад…