— Відчини, бо знесу голову! — розлютився вже й Вишатич і вихопив меч з піхов. Бабахнув у ворота, аж загуділи дошки.
За брамою мовчали.
Бравлін і далі гамселив билом, доки палиця не розлетілася в друзки. За брамою німували.
Вишатич упав на сани, заплющив очі. Перекипав серцем, упокорював шал у грудях. В голові снували думки. І чим більше думав, тим більше дивувався. Прибіг, примчав сюди, а які слова приготував отцю ігумену? Згарячу не подумав. Отож бог і спинив його перед тим важливим кроком у житті. Тепер має зібрати докупи думки і знайти оте найважливіше слово, яке здатне прихилити до нього людей і повести до перемоги.
Та, намість того потрібного слова, в голові крутіжилися давні спомини. Новгород Великий білокам'яний… Пінистий, каламутний Волхов… Старий терем посадника Остромира. Стемнілий від років, але немовби закам'янілий від них і не підвладний часові. Вільгістю гниючого дерева дихнула на нього простора хоромина — вся в іконах, з темними срібними лампадницями. З різьбленими дивним узороччям лутками й одвірком.
Під великою ошатною іконою в золотій оздобі на лаві сидить сліпий старець. То батій його — Вишата, який сліпцем продовжував рід Остромира. І взимку і влітку Вишата сидить у кожусі, накинутому наопашки, й невпинно перебирає опуклі чорні чотки. Криваво-синіми ямами очей дивився кудись угору, на стелю, задравши свою худорідну цапину борідку й натужно зморщивши шкіру лоба так, що два рідких кущики сивих брів сягали низької сивої чуприни.
Старий Вишата був тоді вже зовсім немічний. І часто плакав. По глибоких зморшках обличчя стікали сльозливі ручаї. Янь не міг без болю дивитися на ті сльози. Кусав свої губи, стискував кулачки, щоб і собі не заплакати.
— Це ти, Яню? — Старий завжди вгадував, коли до його хоромини вкрадався син.
— Я, отче…
— Підійди, я подивлюся, який ти виріс. Вишата обмацував Яневі плечі, спину, голову.
— А яке в тебе волосся?
— Світле.
— А чому такі руки слабкі? Тримай змалечку меч.
— Тримаю.
— Та більше ходи на лови. Бач, слабосилий який!
— Ходитиму.
— Ох, покарав мене бог сліпотою. І тобою покарав. Вироджується наш великій рід.
Янь опускав на груди голову. Знав уже, що далі батько дорікатиме богові й долі за нього, хлипкотілого Яньця. Тоді хлопець починав злоститись. Чи він у тому винен, що рід давнього богатиря Добрині древлянського здрібнів на ньому?
Але не в тому сила чоловічеська. У розумі! Дід його Остромир прославив ім'я своє книжною вченістю, залишив онукам на диво ліпосне "Євангеліє". Такої ошатної книги, казали свідущі, не знайти ні в руській, ні в грецькій землі.
Вишата, син Остромирів, докінчував життя своє в темноті й печалі, в пекучій скорботі й відчаї за нездійснені наміри. Навіть літописці промовчать про сію долю його тяжку, бо вони звикли говорити лиш про славу, а не про ганьбу. Тож Янь Вишатич має відродити гучну славу роду.
— Я відомщу за тебе, батію, — твердо обіцяв Янь сліпцю.
Вишата наставляв до сина вухо.
— Відомсти, Яню. За обиду князя Ярослава і сина його Володимира. Живий він? Не чув?
— Кажуть, помер…
— За кривду його і мою помстися… Гречини посліпили нас, яко рабів своїх бунтівних. Не хотіли визнати нас за рівних собі…
Скільки разів Янь чув ці оповіді від отця. І знову слухав з болем у серці.
Велика ромейська Візантія хотіла принизити руського державця, князя Ярослава Мудрого, що не підкорився їй і не визнав себе провінцією імперії.
Князь Ярослав був велеможним єдинодержавним. Йому самому підлягало багато земель і народів — чудь, весь, ятвяги, литвини, ям[32]. І мазовшан воював на лодіях, що захопили червенські городи, і Тьмуторокань хозарську упокорив!..
І восхотів тодішній митрополит-гречин Феопемпт побільшити данину на церкву в Руській землі. Казав: князь Ярослав багато земель нових під свою руку підбив і багате полюддя збирає. А храми божі скудіють. Особливо ж у Царгороді, де партіарх Кіруларій веде боротьбу з папою римським Левом Дев'ятим. А також воює з самим Костянтином Мономахом, який став царем, взявши собі в жони шістдесятичотирирічну імлератрицю-вдову Зою, котра вже, таким чином, мала третього законного мужа!
Князь Ярослав мусив давати данину тепер і на двір патріарха в Константинополі. Звідти-бо прийшла на Русь благодать божа!.. Князь Ярослав, крім усього, ходив на ляхів і бився з ними за червенські городи, але не спитав благословення у митрополита!.. А він мав у всьому радитись із митрополитом — яких жон своїм синам брати, яких зятів і в яких землях шукати для своїх дочок. Нарешті, князь Ярослав повинен звести закони своєї держави — "Руську правду" — до рівня законів ромеиських… Жодного кроку руський князь не може зробити як державець, не погодивши його з ним, візантійським митрополитом!..
Розгнівився Ярослав Володимирович і вигнав знахабнілого гречина. У своїй землі — він господар! Законів ромеиських сюди не пустить і данини для патріарщих потреб не побільшить. Як було, тако й буде.
Тоді Феопемпт відмовився освячувати в Києві новий храм Богородиці благовіщення на Золотих воротах. Митрополит погрожував сучкуватою патерицею княжому двору і кричав:
— Покличу на тебе ромейські раті! Звідки прийшла благодать на сію землю, звідти прийде розор для неї! Імператор Мономах зітре тебе, ослушнику, в порох! Прокляття патріарха Кіруларія впаде на твою голову! Як і на папу Лева!.. Сатана вкине тебе в киплячі опани із смолою! Довіку там тобі гибіти!
Розлютований митрополит вигнав послів Ярославових. Наостанку мовив:
— Не освячу храм, доки Ярослав не стане під руку візантійського царя.
Ярослав Володимирович вислухав своїх послів, що ходили умовляти митрополита, повів густою бровою.
— Ідіть до отця митрополита і скажіть моє останнє слово: що перейшло у спадок від наших батьків — не продається. Русичі можуть жити без хліба. Але не можуть — без свого неба!
І на другий день велів зібрати у святій Софії усіх єпископів руських. І велів обрати їм руського митрополита — пресвітера княжої церкви на Берестові Іларіона. І обрали. І освятили самі храм Богородиці на Золотих воротах і церкви нові. А Феопемпт від досади преставився.
Але войовничий Кіруларій не захотів висвятити Іларіона в руського митрополита. Підбивав царя свого йти війною на Русь.