Багато київських таємниць відав митрополит Іоанн. І нині, в цей тривожний зимовий день, бояри і кияни, що стовпились на вічевій площі, з обережною цікавістю поглядали на Іоанна. Янь Вишатич завбачливо ближче підступив до нього, легенько відштовхнувши ліктем отця Лазаря із Вишгородської княжої обителі і переяславського митрополита Єфрема. Дивно, чому він раптом об'явився у Києві?
Біле сонце низько пливло над обрієм і сліпило очі. З ним змагалися сліпучо-білі намети снігу. Кінець грудня місяця у Києві був морозяним і сніжним. Кінчався рік 1076-й від народження Христа.
Боярин Чудин став на край помосту й лунко вдарив у било. Площа зітхнула в очікуванні. Тисяцький Чудин щодуху гукнув:
— Кияни! Помер наш князь Святослав. Розрізав жовно… Неспогадано помер.
— Кару божу прийняв! Сє коромольний був князь!..
— Ми не кликали його вічем до Києва!.. — загукали внизу, з юрби.
Боярин Чудин обернувся на голоси, сердито звів докупи сиві брови над гостро звуженими очима.
— Пощо тепер заговорили? Кажіть нині, кого на стіл княжий покличемо.
— А нікого!.. Самі управимось…
— І без тебе, Чудине!.. Без усіх бояр…
Юрмище хитнулось, заревіло, аж луною озвались чутливі дзвони на Софії.
Боярин Чудин відступив від краю помосту й заховався за спину Іоанна. Йому привиділося… Йому здалося, що так само починало ревіти юрмисько градян, коли вперше в Києві вісім літ тому вибухнула велика стань. Тоді саме під стінами міста з'явилися половецькі орди, які погромили раті князів. А що, коли знову почнеться у Києві м'ятеж?..
— Кличмо законного князя — Ізяслава! — гукав староста гончарів з Подолу Бестуж.
— Не хочемо Ізяслава! Знов наведе чужинців! — замахали руками слобожани з передграддя. — Геть Ізяслава! Боягузливий князь!..
— Кияни, кличмо Всеволода з Переяслава! — знову підсунувся боярин Чудин до краю помосту.
— Всеволода! — обізвалися митрополит Єфрем і пресвітер із Вишгорода Лазар.
— Всеволода!.. — підхопило біля помосту кілька десятків голосів.
Митрополит Іоанн захитав до них головою.
— Так… Так… Всеволода!
На його грудях гойднувся срібний хрест.
А Чудин тим часом пошепки оповідав Яню подробиці. Дивна смерть забрала Святослава. Обідав здоровим у своїх палатах разом із отцем Іоанном. Пішов відпочити по обіді до своєї ложниці — і помер. Сказали опісля — розрізав жовно. То й він так людям сказав. А хіба інше він знає?
Митрополит Іоанн смикнув Чудина за рукав:
— Скажи градянам: я даю свою згоду на Всеволода.
— Кияни! — гукнув Чудин на всю могуть своїх грудей. — Отець Іоанн, митрополит наш, дає свою згоду на князя Всеволода!
Іоанн здійняв над собою хрест.
— А-а-а!..
Вишатич упіймав бурхливу мить, коли Чудин знову не міг говорити, піднявся навшпиньки.
— Сіє для мене дивина. Чим же розрізав князь Святослав жовно так, що аж помер?
— Темне діло, Яню. Чомусь отець Іоанн хоще Всеволода.
— Чому не законного князя — Ізяслава?
— Не відаю. Кажуть, ніби Святослав домігся підтримки для себе Печерської обителі й пообіцяв новому ігумену настановити на кафедру в Софії руського митрополита. Як було сіє при Ярославі.
— Значить, одних сліпили за сіє, іних — нині отрутою прибирають?!
— Тсс…
Чудин вдарив у било, домагаючись тиші.
А Вишатич щосили шкріб собі потилицю, збивши на лоб свою сріблясто-сиву лисячу шапку.
— Чудине, а Чудине! — знову пнеться навшпиньки Янь Вишатич, щоб дотягтися до рослого боярина. — А що ж нині мовчить Печерська обитель? Що вона жадає?
— Звісне діло — законного князя Ізяслава жадає.
— Тоді треба й нам, брате… Треба і всім людям значним на цьому стати. Законного кликати.
— Уже пізно… Отець Іоанн благословив…
— Законність зміцнить нас. Припиняться чвари між князями.
— А раніше ти сього не мовив, коли тебе сюди князь Святослав з собою привів і возвисив! — уколов за минуле Чудин.
Вишатичу було не до образ.
Стягнув з голови шапку й рішуче став попереду митрополита Іоанна.
— Кияни! Добрі люди! Смерди і рукомесники! Купчини і боярове! Слухайте! Слухайте!
Іоанн здивовано вирячив очі на верткого боярина. Що він хоче сказати? Звідки вискочив? Сії варварські звичаї він ніколи не збагне — не знати, чого чекати через мить на такому вічі, де кожен говорить, що бажає!..
Вишатичу вдалося так-сяк втихомирити передніх. Він гучно крикнув:
— Слухайте, люди, правду! Князь Святослав помер. Його нема. Але є законний київський князь, Ізяслав, що сидить у Кракові. Вітець його — великий Ярослав — сам посадив Ізяслава на золотий стіл у Києві.
— А-а-а!..
— Підете супроти волі Ярослава — підете супроти звичаю нашої землі!.. Супроти бога!
— А-а-а!..
— Ізяслава!..
— Всеволода!..
Вишатич сіпнув Чудина за полу.
— Скажи і ти, брате. Бачиш, люди вагаються. Хай у землі руській владарюють князі по старійшинству. Тоді затихне коромола.
— Вже пізно. Отець Іоанн…
— Ти боягуз, Чудине! — злісно прошипів Янь в обличчя Чудину. Кінчик носа його побілів, губи тремтіли. — Боїшся сього гречина? — І кинувся знову до краю помосту. — Кияни!.. Кияни!..
Але вже ніхто не чув його слів.
Янь рвучко стягує з голови шапку, спересердя вдаряє нею об поміст.
— Чудине, біжімо у Печери! Піднімем братію!..
Чудин вдав, що не розчув. Одвернувся.
Вишатич скотився високими сходинами з помосту й почав продиратись крізь натовп.
Довго торгали за клямки, доки відхилилося у привратній вежиці віконце. Чиїсь гострі очі причіпливо розглядали невідомих людей, що тупцювали на рипучому снігу в кожухах і повстяних валянках.
Час був передвечірній, і чорнориза братія, що починала свій день ранніми молитвами на світанку, тепер опочивала в келіях. Такий звичай завів ігумен Феодосій, який нещодавно відійшов у небесний рай. Його наступник, новий печерськиіі владика Стефан свято дотримувався встановлених преподобним Феодосією порядків і звичаїв. В ці години велів нікого не впускати до обителі.
Воротар довго не подавав голосу. Вишатич ухопив палицю й почав відчаєно гамселити нею по дошках воріт. Тоді привратник озлився.
— Яка нечиста сила тебе шарпає?
— Відчини! Се воєвода Вишатич! — припадав до віконця челядник Яня — Бравлін.
— Не велено, — спокійно одказував страж із-за воріт. — Перед вечірньою молитвою одчиню.