Добре, що Гордята встиг розборгуватись із резоїмцем Іваном Подолянином та хитренькою Килькою. Але біда за бідою ходить із колядою.
Сини старого Бестужа поодружувались, привели у єдину хатину невісток, пішли онуки, повернулася до рідного вогнища непутяща Мілея. А де тіснота — там смрад, гризьба. Особливо взимку. До того ж ніякого тобі виторгу. Де взяти грошей на хліб? На взувачки? На нову хату?
Першим пішов з дому Радко. Взяв купу, взяв шматок землі у боярина Путяти й осів під Вишгородом. Став ролейним закупом1. Відробляв свою купу на боярській ріллі. За ним у світ подалися Кирик і Микула, залишивши дома жон і дітей. Обоє найнялися у купчинів, що водили човни по Дніпру до Царгорода. Тільки найстарший — Брайко — лишився при старому Бестужеві. Він ще не вичерпав із свого серця добра і надії, вірив у своє щастя під цими київськими кручами. Гордята ж все-таки викрутився з боргом, тож він зробить так: позичить у
Ролейний закуп — прикріплений до боярина землероб якого резоїмця купу, збудує хату, забере своїх дітей і житиме, як усі.
Але виявилось, що нині не так просто було взяти гроші у борг. Іван Подолянин і Килька добре знали здобуток Брайка і не позичили. Не ті часи, кажуть… Тоді Бестуженко пішов до багатичів у купецьку слободу, що процвітала за Золотими воротами.
Відколи в Європі почалися походи хрестоносців до обітованої землі, до Русі стали прибувати із заходу численні валки розорених купців з іудеїв, німців, волохів, булгар із сім'ями, збіжжям, дітьми. Спільна доля вигнанців і шукачів щастя у торгівлі об'єднала давніших і новіших жителів слободи. Кияни називали їх так, як самі себе колись назвали перші новоприбулі з Хозарії — жидами. І через те слобода відтоді стала називаться Жидівською. За Ярослава Мудрого, коли Київ був обнесений новим валом, що включив густо заселену територію навколо града Володимира, Жидівська слобода опинилась за валами і всередині нового города. Тут і були поставлені нові ворота, які виводили дорогу із Києва на захід руських земель — на Волинь, до Польщі і далі… Вони дістали назву Жидівських.
Кмітливі прийшлі купчини швидко потіснили на торговищах Києва місцевих торгівців, заполонили верхній торг на Княжій горі привізними оловирами, алачею[102], адамашкою[103], багрецем, оксамитом, винами та іншими блазнивими речами, які добували через своїх родаків, що жили в Європі, у Візантії, у Тавріді, на Волзі. Були тут люди різного достатку і різної хижості. Були свої володарі, свої можці, які могли купити за золото й срібло усіх руських князів з їх боярами, челяддю і ченцями. Були і гіркі бідаки, які жили жалюгідними крихтами із столу своїх багатичів, що передчасно гинули від ожиріння.
Найбагатшим у слободі вважався старий хозарин резоїмець[104] Мар Сімхі. Він був тут одним із найстаріших жителів і кожного більш-менш значного киянина знав ув обличчя. Може, знав ще Володимира Хрестителя, за якого його рід прийшов до Києва із розгромленої хозарської столиці Ітиля. А що знав Ярослава — то напевно. Знав на ймення усіх київських торгівців, як великих, так і мізинних. Знав і Брайкового батька та його сім'ю. Знав також, чого молодий Бестуженко раптом з'явився у нього в домі.
Товстощокий, оброслий густою короткою щетиною на щоках і бороді, лукавий хозарин лиш повів широкою смоляною бровою, коли Брайко попросив у нього купу — п'ять гривен.
— П'ять гривен? Нема! — заіскрились маленькі чорні, заплилі жиром очі Сімхі. Обличчя ж лишалося незрушним.
Але Брайко був упертий. Він сміливо ступив до опасистого, як бочка, господаря дому і сказав:
— Сімхі, коли у мене не буде грошей, завтра гнівний Перун кине у твою горницю вогненну стрілу. Ось цю! — Брайко витяг з-за пазухи свитки довгу тонку стрілу, на другому кінці якої замість пір'їни був накручений віхоть з конопляної куделі.
— Вона не проб'є мурованих стін мого дому. Ти бачиш, які у мене стіни? — Сімхі спокійно повів рукою довкола — мовляв, подивися! Він знав Брайка, але не знав його впертості. Тепер лише став здогадуватися про неї.
— Стіни не проб'є, Сімхі, але дерев'яний дах і вежицю різьблену на ньому запалить.
— Ай-яй-яй! — хитнувся усім тілом старий зажирілий хозарин. Тепер він не тільки здогадувався, але й знав про вперту вдачу молодого Бестуженка, подільського рукомесника. Резоїмець звузив свої і без того вузькі, як у кожного степовика, очі.
— Скільки тобі треба гривен?
— П'ять, усього п'ять, Сімхі.
— Даю тобі шість, Брайку. Цілих шість. Стільки ти увесь коштуєш по "Руській правді". Про сіє відаєш?
— Відаю, — зітхнув Брайко. — Холоп коштує шість гривен.
— Але! — Сімхі підніс угору короткий товстий палець. Кущик сивого волосся, що ріс на його згині, розсмішив Брайка. Він розтягнув у посмішці рот. — Але даватимеш мені щоліта зверху лихву — половину сеї купи.
— Три гривни щоліта? — крикнув Брайко. Тут рожеві щоки Сімхі з крутими вилицями піднялися в неприємній посмішці.
— Добре умієш рахувати, Брайку.
Молодий гончар розгубився. Три гривни лихви?! Щоб віддати її, треба працювати йому нощеденно на почаївських увозах[105] або ще де. А борг? Борг так і висітиме на його шиї. Але зате він поставить собі хату, а там батько щось виторгує на горшках, може, брати поможуть… А там щось і він заробить — гей-гей! Була б тільки сила! Ще, може, й жона піде у найми… Мідниця до мідниці, ногата до ногати…
— Згода, — нарешті видихнув із грудей Брайко. Уже виходячи за ворота і притискуючи за пазухою холодні важкі гривни, угледів на дворі Сімхі челядників. Одні несли сіно, інші бігли з відрами, ще інші — впрягали коней у повоз. Звідки стільки челяді у резоїмця-лихваря? Може, були також закупами, як і він нині став?..
Не витримав, підійшов до конюха, що запрягав коней, накульгуючи коло повоза.
— Ким тут робиш, брате?
— Я? Холоп, — байдуже одказав конюх і повернувся до Брайка спиною. Потім докинув: — Обельний[106] холоп Сімхі.
— Обельний? То Сімхі своїх холопів у робів перетворює? Пощо так?
Конюх зиркнув на молодого Брайка.
Не скоро Брайко пригадав кульгавого холопа. У перше літо він віддав лихварю не повну лихву — лише дві гривни. У друге — зумів стягтися лиш на півтори… А вже коли минуло третє літо — геть і зовсім не мав чим віддавати лихву за борг. А ще і сам борг. Сімхі мав право тепер взяти Брайка на двір, змусити працювати де завгодно — чистити стайні, нужники, доглядати свиней, доїти корів, стояти на торгу й продавати крам купчини, ходити кудись за товаром. Якщо ж і далі він не здатен буде сплатити борг, старий хозарин по закону "Руської правди" кине його у сиру темну яму — в поруб, де тхне сечею, людськими виметами, де пацюки обгризають людині вуха й виїдають очі… Ні-ні… Брайко мусить щось робити… Він утече… Світ за очі… До брата свого Радка у Вишгород спершу… потім найметься потай на лодії.