Перебрались на другий берег Сутені. Орда хана Урусоби і Белдюзя вмить ожила. Степовики спали на конях, якась мить — і вони вже готові до бою. Перші ряди русичів, поклавши списи на коліна, взяли до рук луки. Наструнили тятиви стрілами й водночас пустили їх у половців. За першим рядом так само зробив другий, третій, четвертий. Ординці безладно метушились. Безладно, поодиноко летіли їхні стріли на щільну стіну руських верхівців…
Перші ряди половців потиснулись назад, змішавши інших. Що там? Яка сила русичів? Заднім не видно. Передні тиснуть на них.
І враз пролунав гучний, такий знайомий руським воям голос Мономаха:
— На списи-и! За землю руську!
Вмить відлетіли за плечі луки і наїжачені списами шереги руських воїв уже мчали на ординців. Перші ряди зчепились врукопашну. Тріщать деревка списів. Дзвенять мечі. Але задні ряди половецького стану уже неслися пріч… Передні, огледівшись, кинулись за ними!..
Попереду половчинів бігли хани усіх родів. Тремтіли хвости їхніх бунчуків. З-під прибережних чагарів вихоплювались загони руських воїв, переймали втікачів. Пізніше літописець записав: "І вбили тут у бою двадцять ханів: Урусобу, Кчия, Арсланопу, Китанопу, Кумана, Асупа… і прочих…"
Белдюзь же потрапив до Святополкових воєвод. Київський князь сказав:
— Хай Мономах вирішує його долю… — Голос його тремтів від запалу бою. Він ще не вірив, що так швидко все скінчилось, бо небо лише прояснилось і сонце обіддям свого кола викотилось з-за обрію.
Белдюзь низько кланявся переяславському князеві Мономаху, улесливо заглядаючи в очі, благав:
— О великий Мономах!.. Не погуби!..
Слав'ята, який щойно бачив на баралищі мертве тіло Урусоби, суворо дивився на бранця, перекладав Мономахові ханове белькотіння…
— Чому не поклали своїх бунчуків перед русичами? Пощо чините розор нашій землі?.. — грізно допитував Мономах.
— Згубив себе… згубив! — дряпав собі обличчя хан Белдюзь. — Не послухався мудрих слів… Князю! — Упав на коліна. — Візьми усе злото моє і срібло! Ромеї і хозари-таврійці дали мені два міхи золота — за бранців, яких мали продати їм на Сутені… Візьми їх! Візьми собі все — даруй мені життя… Бери усі вежі, усі табуни, усіх жон…
— Мир землі руській треба. А ти не навчив рід свій, братів і синів своїх тримати з Руссю мир. Переступив клятву. Проливав руську кров. Да буде кров твоя на голові твоїй!..
Слав'ята схопив Белдюзя за комір шкіряного чапана і поволік до Сутені…
Наступного дня русичі повертали назад. Поперед себе гнали велетенські стада корів, табуни коней, отари овець, котили повози із половецькими вежами, зі скарбом і челяддю…
Володимиру Мономаху степові орли клекотали славу…
А він уже збайдужів до неї. Звик, бо стала буденністю його життя. Думав лише про те, що й після Сутені йому доведеться знову приходити в ці степи. І, може, ще не один раз. Цей незбагненний Степ — невичерпний, котить і котить орди на Русь, як чорні смерчі.
— Слав'ято! — враз озирається на своїх дружинників Мономах. — А в кого із ханів є красуні дочки? Розвідай, брате. Хощу в невістки ще взяти половчанку. Гюргію моєму уже час одружуватися.
— Хитруєш, князю, — ворушить у посмішці вусами Слав'ята. — Мечем і шлюбною уздою жадаєш Степ стримувати.
— Мушу, брате, мушу…
— Кажуть половчини, що хан Аєпа, син великого Осеня, має ліпосну дочку. Кажуть, очі у неї — як сливи. А вії — півобличчя закривають. Кажуть, на увесь Степ кращої немає!
— Ну, розхвалив… — буркоче доброзичливо Мономах. — Тоді вертай назад, шукай вежі хана Аєпи і бери його дщерь. Будемо до весілля готуватись. Та нехай не шкодують табунів… — Помовчавши, додав: — Що поробиш — Степ усяко потрібно утишувати… — Ось тобі моя гривна золота із царською короною. Її усяк знає, всюди тебе пропустять. Яко мого посла!
Слав'ята повісив собі на шию Мономахову гривну з левом і царською короною над ним, повернув коня назад, підкинув угору шапку.
— Ого-го-го! — уже здаля гукав до русичів, що спроквола йшли широкою безкінечною вервечкою позаду численних стад, нібито пливла спокійна степова ріка. Тоді припав до гриви коня і полетів за новою здобиччю для меншого сина Мономахового — Юрія, пізніше прозваного Долгоруким. Ніби орел над Степом…
Мономах зітхнув, провівши його поглядом. Чим же іще привабити до себе диких половецьких ханів? Ще нехай брати-князі Олег і Давид Святославичі одружать своїх синів з половчанками. Ще б послати до половців чорноризців-проповідників, аби цих синів степу прилучити до християнської віри. Щоб тією вірою Христовою зламати зв'язок половців-язичників із купчинами таврійськими і сарацинами. Бо вони бряжчать золотом, підбивають жадібних ханів ходити на Русь, полонити бранців і продавати їм яко рабів. Ще треба тих ханів навчити осідлості й оратайству. Щоб до землі прив'язати — нехай здобувають хліб працею, а не шаблею… Багато клопоту випало на його плечі з отим Степом половецьким… Чи ж поцінує хто коли? Може, й ні. Але жити без цього не можна… "О владичице богородиця! Відніми од серця мого бідного гордість і зухвальство, аби не возносився я суєтою світу свого в мізерному житті своєму…"
Старий Бестуж добре пам'ятав той час, коли князь Ізяслав після бунту киян літа 1068-го переніс найбільший подільський торг з рукомесного Подолу на Княжу гору, де тепер Бабин торжок лишився. Відтоді біда стала на порозі хати у кожного майстра. Пильне око княжих ємців, соцьких, тіунів, отроків, різної челяді дворової не минуло ані гончаря, ані шевця, ані рибаря, ані ковача… Уже коли й відродилося знову старе торжище коло забутого людьми Волосового капища, зграя отих здирців дошкуляла кожному рукодільцю. То не там став, то не таке зробив, то на когось лайнувся, то на храм не перехрестився, то князеві услід не вклонився, то потай свій товар росою скропив, аби земні боги не забули і послали удачу, то не схилив чола перед боярином, мечником альбо посадником. І тут же здирали продаж… Будь то мідниця чи резана, а часом — дивись — і цілу купу стягнуть! Отак за місяць і гривна спливла з твоїх рук ні за що. А що таке одна гривна для бідного чоловіка? Одна гривна — двадцять баранів! Дві гривни — кінь!
Колись Бестужі щоденно виходили на торжище до Волосового капища. А в останні літа навідувалися тільки у святкові дні. Чим далі, тим менше кияни купували горшки, макітри, миси, опани, кухлі. Ніби багатотисячне місто перестало їсти земну їжу, перестало варити, пекти, смажити, а призвичаїлося живитися божим духом…