Але й Мономаху, який відкрився йому нині під личиною благочестивого, доброго і мудрого князя, він не служитиме! Аще воістину мовлено: "Бережіться лжепророків, котрі приходять до вас в овечій шкурі, а всередині суть вовки хижі…"
Гордята поклав собі лишитися в Києві… Тут і зустрів Руту. Свою Княжу-Руту… Як далеко відсунувся нині той світ підступів кривд і чвар, що обплутував кожного сіттю безнадій і жорстокостей! І який він, Гордята, щасливий тепер. Немов народився заново і, народившись, потрапив у нову царину, де для нього було все — сонце, зелені діброви, плескіт дніпрової хвилі, зорі у літньому небі, а понад усе — лагідь у карих очах і ніжність у кожному слові, у доторку, у звивині передчасної зморшки навколо вуст і на переніссі його Княжої-Рути…
Людське щастя зробило Гордяту глухим і сліпим до всього того, чим жив раніше. Та й що з його минулих поневірянь? Кому він добув правду, кого порятував од страждань? Нікого. Хіба що лишився від нього короткий Васильків літопис…
Полегкість увійшла в його роздуми й тіло. Жив тепер лише тим, що мав довкола себе. І дорожив лише тим. А що він мав? Багато й нічого. Але ні до чого й не прагнув. Аби тільки чути пульсування Рутиного серця, її рівне дихання, її доброту. І споглядати ясні зорі над головою.
Тільки-но князі повернулися додому з волинської війни, як у граді Києві на всіх торгах об'явилася новина: прибула з далекого Новгорода сольба до великого князя Святополка і зажадала від нього дати новгородцям у князі Мономахового сина — Мстислава.
Не по правді і не по закону зажадали новгородці. З дідів повелося так, що у Новгороді возсідає син старшого руського князя — він же успадковує золотий отчий стіл у Києві. За впровадженою Рюриком традицією, Новгород давав великого князя Руській землі. Сини ж інших, молодших князів мали тримати другорядні городи і волості. По закону у Новгород мав іти старший син Святополка — Ярослав. А старший син Мономаха — Мстислав, котрого ще Всеволод дав новгородцям "на викорм", повинен сидіти на Волині чи деінде. Повторюючи це упертим новгородцям, боярин Путята Вишатич і боярин Поток Туровський уже всоте витирали свої змокрілі лоби. А ті затялися: "Хощемо Мстислава. Самі його собі взяли на викорм".
Ратибор, Нерадець та іниї мужі Мономаха, а з ними й Гордята-осторожник, який тільки-но повернувся з Волині, також сиділи у князевій гридниці й мовчали. А що скажуть? Знали ж бо й самі, що Господин Великий Новгород жадає Мстислава не по правді. Але що вдієш, коли свавільний і гордий град так жадає? Їм, значним мужам і радцям Мономаховим, від того радість і зиск: якщо вже Мономах не сів у Києві, то нехай хоч син його Мстислав дістане підмогу новгородців і сяде тут, як сіє було за старого Олега і за мудрого Ярослава…
Тим часом воєвода Путята волав:
— Святополк і Мономах мають межи собою ряд: Новгороду бути за Святополком і посадити там свого сина. Переяславщину ж віддати Мономаху, а Волинь — Мономашичу. Чи так мовлю, думці? — Путята наставляє вухо до Ратибора й Нерадця, скалить скоса на них око.
— Так… так… — неохочо хитають вони головами, не піднімаючи очей на тисяцького.
— Тож іти Мстиславу у Володимир-Волинський, а Ярославу Святополчичу — до Новгорода… — аж захрип Путята.
— Не хощемо Святополка! Не хощемо і сина його! Хощемо Мстислава! — вперто кидає новгородський боярин Добриня Ядрейкович, аж біла борода розметалась йому на грудях.
— Мстислава — не пущу! — кип'ятиться Святополк. — Я великий князь київський, і моя на те воля! Маєте її блюсти!
— Не хощемо ані тебе, ані сина твого! — твердо дивиться Добриня Ядрейкович в біготливі, маленькі очиці Святополка, в його скуйовджене, злипле на чолі темне волосся. — Хощемо Мономашича. Його нам дав великий київський князь Всеволод. Самі вигодували собі князя. Ти також був колись у нас, але утік із ганьбою. Зрадив нас. Не жадаємо тепер і роду твого!..
Святополк, хитнувшись усім тілом, зірвався на високі ноги, забігав по гридниці, метеляючи зім'ятим парчевим окрилом. Поли заважали довгим князевим рукам. Він затиснув їх у жменях і так здіймав угору, коли сварився на Добриню.
— Ось перед вами сидять Мономахові мужі. Спитай у них, Добрине, з якими словами прислав їх сюди мій найдорожчий брат Володимир? Що велів передати переяславський князь, Ратиборе? Нерадцю? Ну? Пощо замовкли? Кажіть же! — Святополк спересердя розмахував руками, розлючено відкидаючи зім'яті поли окрила. Очима колов непроникливо-спокійні обличчя переяславських бояр.
Ратибор розгладжував бороду. Дивився кудись поверх голів. Нерадець обмацував очицями дошки дубового столу, на якому стояли порожні срібні кухлі й лагвиці з медами. Нарешті Нерадець зиркнув з-під брів, неохоче проскрипів:
— Князь наш велів сказати: хай новгородці візьмуть собі Святополчича і йдуть у Новгород. А Мстислав мій — хай іде ко Володимиру на Волинь.
— Тому не бути, — крекнув на ту мову широкоплечий кремезняк Добриня. — Свою волю жадаємо чинити. Господин Великий Новгород на своєму вічі так приговорив. І бути по сьому…
І знову Поток схоплювався на рівні й починав нагадувати новгородцям про закон землі руської. Як приходили колись князі із Новгорода і як державили в усій Русі. І як відтоді такий звичай став. І що мусить бути тако й далі…
Мовчали новгородські мужі. Вони хочуть будь-що посадити у Києві розумного Мстислава, свого годуванця… І тоді раптом озвався Гордята. Якийсь Див смикнув його за язика чи Цур у ребро стукнув.
— Лжа на твоїх вустах, боярине Поточе! Руські князі з'явилися не з Новгорода, а завжди були в київській землі. Були князі Люб і Чернь — від них же гради Любеч і Чернігів стали. А тут, у Києві, князював старий Кий. Від нього ж і град Київ наречен. І руські князі держали в своїх руках багато земель слов'янських. І новгородську землю також…
Боярин Поток важким тілом наліг на стіл, рикнув грізно:
— А тебе ж і не питають, ізрадця!
— Звідки знаєш? — здригнувся Путята.
— Від отця Нестора! — зухвало блиснув білими зубами Гордята.
— Нестор? Це котрий сидить у Печерах? — Святополк скривив уста. — Він завжди виступав супроти мене!
— Він, князю, за тебе руку тягне. Я сам читав у літописі, він славить тебе! — заперечив Гордята. — Усе робить, аби тебе підперти словом і законом!