Нестор одвів очі вбік, тяжко хитнулась його сива голова в чорній потертій скуфейці.
— Авжеж, сіє збагнути важко, сину… Задля великого — відрікатись од малого, що у серці скалкою стирчить.
Гордята упав перед старцем на коліна.
— Отче!.. Помилуй мя!.. А пощо… пощо ми забули свій покон старожитній? Свій звичай прадідівський — кликати на віче люд… обирати самим смисленого князя? Пощо не оберемо собі нового — по закону руської землі і по волі народу?
— Той закон не освячений богом, Василію. Той закон роз'єднає нас. Християнська ж віра дає нам єдиного владику на небі і на землі. Йому ж — єдиному — наші молитви і надії. Без бога немає раю на небесах і справедливості на землі. Як без царя єдиного немає віри в незмінність і твердість законів життя. Даси волю простолюдинам, черні, худим смердам — ніколи не буде спокою в землі. Розколотять, розгублять, роздадуть. Одному — один князь добрий, другому — інший. Третьому — ще інший. А поряд — половці. Не всім доступна мудрість, що всі князі однакові. Тому влада єдиного державця освячена всевишнім. Бо немає влади не від бога. І йому мають усі коритися й нести йому своє смиренство й молитву.
— То що — закривати очі на кривди?
— Коли сіє на користь державі…
— Користь… Держава… Закон… А про людей ніхто і не говорить нині.
— Ото й про людей. Сам бачиш, яка гризьба поміж князями через те, що влада слабка. А поряд іще половці. І люди більш за все від цього страждають. Князь Володимир для того і прийняв християнське вчення, щоб освятити ним владу самодержця. Язичеські боги стояли за всіх. Християнство ж — за владичних. І ми, чадо, слуги Христові.
— Го-го, отче, нарешті доглупався-таки я: стара наша віра не за князівську владу раяла, а за людину. Через те, виходить, і потіснили старих богів…
— А що таке нині людина без держави? Чи вистоїть вона одна супроти навали половецької, супроти підступності ромеїв або ж угрів? Не вистоїть. Такі нині часи. Маємо мислити більше про міць влади і держави. Гордята-Василій зітхнув. Розумом розуміє слова ченця, а серцем не приймає їх. І глибоке сум'яття хитається в його мислях. Найперше — сила держави. А сила і чистота людської душі? Заради сили владарювання, виходить, можна кривити душею, обдурювати, лити невинно кров, виймати братові очі? Ні, не згоден він, Гордята. Та й бог християнський, коли він є, має возстати супроти такого гріха!
— Ганьба тому народу, про який збережеться в пам’яті не правда, а лжа, отче. Краще тоді мовчати…
— Порожнеча — ніщо, Василію. Коли народ не залишає у пам'яті людей нічого, то й зникає, як народ, що нічого не вартісний, що нічого не дав ні для слави, ні для розуму….
— Але лжа — то гріх великий, отче! Не боїшся?
— Я не пишу неправди. Я замовкаю перед справами неблагочестивими. Бог милостивий, уповаю на нього. Хай мені простить…
— А люди? Назовуть блюдолизом, поплічником…
— Назовуть, чадо, уже й так називають.
— То пощо ж упосліджуєшся? — аж скрикнув Гордята, підхопившись із ослона.
— Заради будучини, сину… Лише заради неї… Вірую: буде в Руській землі мудрий державець. Затихнуть распрі. Возсіяє Київська Русь!
— Мономах?
— Не знаю. Він хоче стати царем у Візантії. Тоді імперія проковтне Русь. Розгойданий світ затопить нас хвилею зла. Лише міцне єдиновладдя порятує нині нас! Яко у Візантії. Б'ють царство сіє віками і коромоли, і бунти, і м'ятежі, і нападники. А стоїть! І нам стояти належить. Для того маємо підпирати свого авдонома.
— Несмисленого навіть?
— Князі міняються. На місце несмислених приходять розумні. А держава — одна. І народ — один. Підпираєш владу князя супроти колотнечі й коромольників, то підпираєш Русь… Святополк віднині покаявся. Печерський монастир зробив своїм, княжим… І отця Феодосія віднині велів вписати в синодик усіх єпископій… Всупереч жаданням ромеїв. Сіє — велика перемога Русі над зажерністю ромейських владик.
Ось воно що!.. І все ж Гордята-Василій не згоден з отцем Нестором. Він також за Русь, щоб її не проковтнула Візантія, він проти коромоли й міжусобиць. Але коли владичні князі самі її чинять? Ні, він — за старі покони — за віче, за народну раду. Отже, і за старих богів, які берегли душу людини від лукавства і користолюбства… І віднині довіку буде їм молитви творити… Він — чесний муж. І життя своє хоче прожити чисто, як його баба Ніга, як матір Гайка, як Бестужі й усі інші простолюдини, котрих знав. Тому і далі стоятиме за честь Василька Теребовлянського супроти кровожерця Святополка… Бач! Купив собі шану у ченців печерських — дозволив у синодик монастиря і всіх єпископій вписати ім'я отця Феодосія… Тепер святому Феодосію моляться ченці по всій Русі… Це третій руський святий, що постав слідом за Борисом і Глібом… Значить, митрополію київську з митрополитом-греком Святополк схилив-таки перед печерцями. Чи не через те печерський хронограф отець Нестор так настійно виступає за підтримку Святополка? Але й Мономах! Он куди сягає! Хоче сісти на царгородський трон… І може сісти! Трон цесаря Олексія Комніна хитається. Хрестоносці з Європи знову посунули визволяти гроб господній від невірних. Петро Пустинник, фанатичний привідця голодного, обшарпаного натовпу, що вперше повів його у хрестовий похід через багаті землі Візантійської імперії, уже забувся хрестоносцями. Тепер вони кричать не про визволення гроба господня, а про золото, скарби, якими прагнуть напхати пазухи й кишені. Наткнувшись на турків-сельджуків, хрестоносці розгромили їх, а на землях Візантії утворили свої князівства… Звідти неситим оком позирали на Цар-город.
Авжеж, Олексію Комніну нині непереливки. Тож Мономах недаремно заграє: з греками-митрополитами і недаремно закріпив думку імператора візантійського Михаїла Сьомого, що Візантія і Русь мали єдиного проповідника християнства — апостола Андрія, свідка життя і мук Христа. Тепер Мономах рветься до Києва. Щоб звідти стрибнути на Царгород? Мономаха не пускають у Київ… Ось і ця правда відкрилась йому, дружиннику Гордяті-Василію… До якої пристанеш тепер? До якої?.. Далебі, чи не до Несторової… Мовчки віддав свій пергамен чорноризцю, вклонився і зник із келії…
І знову думи не давали спокою. Усе життя Гордята жадав правди. І щоразу вона поставала перед ним іншим боком. Повірив було в Мономаха. Віднині ця віра розвіялась. Нестор переконав. Та й він, учений і премудрий старець, певно, також колотиться усе життя душею, грішить супроти одних, постає супроти тих, кого хотів би захистити. Але він уміє себе втішити істиною, яку прозрівають лише одинаки… Гордята тепер осягнув ту єдину істину. Але сам він надто земний чоловік… Надто зболіло його серце від кривд, жорстокостей і розпачів, які випали йому з дитинства, які ганяли його по світах, кидаючи то в один бік, то в інший…