Гордята не знав, що на нього дивилися тут з осторогою. Глипав спідлоба на Мілею, червонів до вух, коли вона вбігала в хатину, лопочучи п'ятами по долівці й розвіваючи широким подолом сорочки.
— А це що буде? Отакеньке пузатеньке. Кухлик? А це — з ручкою — глек! А це — з двома ручками, макітра якась… А що на ній малюєш — снопики, сіті, листячко?.. Що се буде, Гордято?
— Чаша для чародійства.
— Ой… Навіщо?
— Щоб люди знали, коли в поле виходити, орати щоб, а коли починати жати.
— Ой… Де узяв? — Оченята Мілеї світять до нього цікавістю і довірою.
Гордята ретельніше натиснув на круг, але вимовив:
— Килька віддала.
— Яка ж се? — Голос у Мілеї згас. На очі набігли сльози.
— Ота, що матір мою знала. І що колись забрала мене від баби Ніги.
— Де ж вона тепер, та Килька?
— На дворі у крамаря Івана служить. Челядницею стала. А була — бояринею. У боярина Яня забрала колись хліб із комор — обманом забрала. Так боярин князю Святополку на неї поскаржився. Всі землі забрали у неї. Я заступився, сказав, що той хліб голодним людям пішов. То боярин так розлютився, що велів мене побити на стайні. Мене й побили… Того й пішов від нього… Сам пішов.
Гордята торкав ногою нижнє коло гончарного верстата і чув, як під його пальцями оживає глина. Кладучи на верстат той шмат глини, ніколи не знав, що буде з нього — лагвиця тонкошия а чи вухаста макітра. Але хотів, щоб старий Бестуж його похвалив: "А наш Гордята знову придумав дивну штуку! Дивіться, сини. Учіться в нього". Усі збіжаться, будуть ойкати та айкати. А йому — від того радість. Бо Мілея подивиться на нього широко розставленими голубими очима, повними захвату…
Гордята щасливо посміхався. І нехай старий злолютний боярин Янь забуде, що колись у нього жив Гордята. Тепер він знає, чого матір його втекла від цього сивого крука. У-у, який лютий, безжалісний звір сидить у його душі… Який жорстокий і безрадісний світ навколо нього… Ні до кого немає ні добра, ні щирості, ні правди…
Після тих канчуків, якими нагородили його конюші Яневі, Гордята мотнувся до Василькова. Хотів розпитати людей про свій рід. Сторонилися його люди. Лише добра тітка Вербава оповіла йому про бабу Нігу, про матір Гайку Претичеву і про якогось парубка, що врятував її. Розповіла і про злого Нерадця та боярина Яня…
Довго плакав хлопець. Вичахло щось у його гарячому серці. Чув себе осиротілим і скривдженим. Не міг повертатися тепер у старе життя, бо воно забрало в нього віру в людей. З тих пір відчув, що опустився з якихось примарних вершин на земну твердь. Тепер він знав свій рід. Свій гордий смердівський рід. Знав свою відважну матір. Добру бабу Нігу. Знав, що його дорога віднині пролягає серед таких же людей…
Гордята довго никав по київських торжищах, почаївських узвозах, десь щось крав, аби не вмерти з голоду… Десь комусь допомагав… За це йому давали якийсь шмат хліба… А потім підібрав його дід Бестуж — Гордята кілька разів допомагав йому вантажити горшки на повоз. Отак і опинився він у гончарні.
Скоро зустрів на торгах і Кильку — продавала з-під поли бабину чародійську чашу. Ледве випросив назад.
Побачивши ту чашу в руках хлопця, Бестуж заусміхався усім лицем. Колись ще дід його робив такі чаші для капищ ідольських та волхвів. По узорчатих зірочках на їхніх боках люди відраховували дні весни, літа й осені. Підраховували, в які дні найвище сонце у небі, коли настає дощова пора, а коли приходить суша. Усе те потрібно знати хліборобам. Але потім християнські попи оголосили сії чаші злолютним волхвуванням і всюди порозбивали їх. Лиш подекуди старі люди зберегли той багатовіковий календар, як і старожитні звичаї свої. Сказав старий Бестуж: "Ховай, сину, ту чашу від злого ока… Ховай!"
Отак і ховає Гордята єдине добро баби Ніги. А це надумав зробити ще одну. Мілеї подарує…
На порозі хатини постав дід Бестуж. Кахикнув у кулак, повів бровою до синів:
— Ану, хлопці, ідіть погуляйте. Я тут балачку маю… з Гордятою…
Гордята здивовано звів па нього очі. Ногою спинив копо верстака. Руки завмерли на глині.
— Хотів за Мілею… спитати. Коли що — перечити не буду. Ках-ках!.. — у кулак відкашлюється Бестуж. — Тільки жити у нас ніде. Тіснота!..
У Гордяту немовби хто сипонув жменю жару.
— А я свою хату поставлю. Візьму гроші у борг. Попрошу Кильку. Вона дістане…
— Ках-ках… — роздумливо морщить чоло Бестуж. — У борги легко влізати. А от вилазити…
— У мене є шапка кунья. Колись… боярин мій подарував… Закладу її…
— Гарячкуєш, бачу… Ну-ну…
А назавтра Гордята біг до торговища, де в тісних смердючих завулках тулилися одна до одної похилими стінами вгрузлі у землю хатини. Тут стояв сморід — від невисихаючого багна й помиїв…
Ще з давніх часів, коли старий князь Святослав розбив Хозарію, до Києва переселились купчини із далекого Ітиля й Саркела. Частина їх поселилась за Золотими воротами, на Горі. Там жили багаті купчини хозарські й іудейські та резоїмці. Вони не пускали туди тих, хто прийшов пізніше до Києва, — оту рукомесну та крамарську дрібноту, голь багатодітну, яка тікала від гонителів своїх — мусульман із Хозарії і християн із Візантії, а пізніше і від європейських хрестоносців. Ці селились на Подолі, біля велелюдних торжищ.
У тісних хатинах, на подвір'ях, попід тинами кублилось багато голопузої дітлашні. Верещали, чубились, ганялись один за одним; лементувала, здавалося, вся вулиця.
Десь тут, казала Килька, стояла хижа її господаря, резоїмця Івана. Іван трохи торгував сіллю, яку привозили з Торських озер та з Криму валки грецьких та іудейських купчин. А найбільше він заробляв на резоїмстві. У Івана була велика купа дітей, Килька не могла навіть сказати скільки. Щовечора вона перераховувала їх голови перед сном і постійно збивалась. Один вечір налічила дев'ять, другий — дванадцять, а через кілька часу — за столом сиділо уже п'ятнадцять голів. Запитувати у господарів не наважувалась: проженуть за таку недотепність. Куди подіти їй свою вже сиву голову?
Служити боярам не могла — її знали як вознесливу бояриню Всеволодову, котру розжалував Святополк, яко злодійку, що обікрала знаменитого і доброго Яня Вишатича.
Доводилося у наймах добувати свого віку. Тяжкий був тепер Кильчин хліб.