Князь Володимир з усією сім'єю, челяддю, дружиною, з усім нажитим тут добром вибирався із насидженого гнізда на Переяславщину… Вибирався, щоб поступитися своїм місцем Олегу Гориславичу…
Попереду їхав Нерадець-Тур. Прокладав князеві дорогу через половецький стан. Із недавнім чернігівським посадником говорив сам Ітларь. Руська мова в його устах звучала м'яко, заокруглено й розбірливо.
— Не пропустимо твого князя, посаднику. Не дав своєї дочки мені, обіцяв дати, а не дав, — журно хитав головою Ітларь.
— Їду за нею у град Васильків, добрий хане. Ось тепер оце і їду. Там вона у княжому теремі живе…
Ітларь широко розставив ноги у шкіряних ногавицях. Склав руки на грудях, які прикривало старе, м'якої вичинки хутряно корзно. Туга косиця чорного волосся, що вже пойнялося на скронях сивиною, сягала спини. Хан уперто мотнув головою. Примружив пухлі повіки очей, від чого його обличчя зробилося лукавим.
— Спочатку привези.
Смагла до чорноти, вузлувата рука його лягла на осяйне руків'я кривого половецького меча.
Нерадець розгублено поплентався до свого коня. Подумки кляв увесь воронячий рід недовірливого Ітларя і ту мить, коли цей зухвалець з'явився на світ. Мав їхати у Васильків. Але з більшою охотою він метнув би нині спис у цього оцупкуватого ворона…
Ітларь збагнув неприязнь в очах Нерадця. Кинув йому навздогін:
— З тобою поїдуть Козл Сотанович і його батири. — Хан підняв над головою руку. З-за його спини вийшов сухенький, гостроокий Козл. Вклонився хану, щось прожебонів йому на вухо. Ітларь здивовано відсахнувся: — Ойбай!
Козл Сотанович склав руки на грудях і схилив у шанобі голову. Ніби щось стверджував. Хан вимогливо підніс руку вперед. Із сусідніх повозів відділилося двоє половчинів. Вони вели на шворці Слав'яту.
Нерадець аж очима закліпав. Звідки він тут об'явився?
Ітларь боляче смикнув Слав'яту за чуб. Хлопець тільки скрипнув зубами.
— Відпусти його, добрий хане. Се отрок князя Володимира,
Ітларів сміх був тріскучий, мов скрекіт сороки.
— Се мій конюх, гостю, мій раб. Він колись давно утік од мене із моєю жоною, білою бояринею. А тепер він тікав од твого князя. Потаємно, вночі. За непослух розплатиться… Кех-кех-кех…
А через кілька днів дружина Мономаха рушила з Чернігова. Пізніше Володимир Всеволодович написав про це: "І вийшли ми на святого Бориса день з Чернігова і їхали крізь полки половецькі, близько ста чоловік, з дітьми і жонами. І облизувались на нас половці подібно до вовків, стоячи біля перевозу і на горах, — бог і святий Борис не видали мене їм на поживу, невражені дійшли ми до Переяслава…"
Хатина старого подільського гончара діда Бестужа тулилась до високої кручі під Києвою горою. Звідти брав початок гончарний кінець рукомесного київського Подолу. Невідомо, який з пращурів Бестужа збудував тут цю хатину і вирив у кручі глибоку яму, в якій і обпалював горшки. Може, ще тоді в цій кручі була та біла глина, з якої робили місиво для різного гончарного дріб'язку. Але тепер глину доводилося тягати мішками чи в кошиках на плечах з-під кручі Боричевого узвозу. Старий Бестуж ту роботу тепер перекинув на двох своїх молодших синів — Радка і Микулу. А двоє старших сиділо біля гончарних кругів. Цілими днями туркотіли оті дерев'яні кола, на яких з-під рук Кирика і Брайка виростали крутоплечі поважні горшки, пукаті макітри, довгошиї глеки, дебелі корчаги, вухасті кухлики, високі й низькі миси і полумиски… Усе те добро дід Бестуж відносив під повітку й виставляв на довгі полиці сушити. А вже згодом ставив на широку черінь гончарної печі й починав обпалювати… Це було найбільше таїнство, яке супроводжувалось заклинаннями, причитуваннями, шептанням.
Гордята вже знав, що, коли дід Бестуж одягав свою празникову сорочку й підперізувався шкіряним паском, у хаті не можна говорити голосно, наспівувати пісень, грюкати дверима чи рубати щось сокирою., Стара Бестужиха, баба Святохна, спиняла забудька суворим мовчазним поглядом, від якого по спині розбігалися мурашки. В ті дні Гордята забивався у другу хатину, де стояли гончарні круги і де завжди було волого від замішеної купи глини, яку шматками клали на круг сини Бестужеві. Вони також обережно крутили ті круги, тихо перемовлялись, чогось ніби полохаючись. Бо й справді, від того, як обпаляться горшки та макітри в печі, якого будуть кольору і як дзвенітимуть у руках покупців, залежатиме достаток їхньої сім'ї.
Усім торгом того дріб'язку клопотались Святохна і старша невістка Купина. Це була дебела, рум'янолиця молодиця, яка сильним співучим голосом уміла перекричати чи не весь подільський торг, що збирався біля старого капища Волоса, на березі Почайни. Купина возсідала на високому ослінчику біля гори тих рум'янобоких, ніби підсмажених горщиків і глеків і своїм дзвінким закличем обіцяла найбільші блага, які може принести людині куплена у неї посудина.
— А ходіть-но сюди, молодиці й дівиці! Не минайте своєї долі! Вибирайте найкраще горнятко! І пече, і варить! Чоловік не надякується, діти не нарадіють від тої смакоти. Так все умліває! А візьми, сестро, в руки — як дзвенить! Яко срібний! А осьдечки й кришечка до нього. Беріть, беріть, то опани! А то — кухлики! Лагвиці! Мисочки! Вибирай, що до серця тобі усміхнеться…
Гончарний крам діда Бестужа знав увесь Київ. За ним приходили навіть з інших торгів — із Житнього, Сінного, Волоського…
Гордята, як і старші сини Бестужа, ретельно налягав грудьми на шматок глини й безперервно торкав ногою нижнє коло, яке було насаджене на спільну вісь із верхнім кругом, на котрому вправні руки гончаря витягували з того шматка боки й вінця глиняного виробу… Немудре те мистецтво гончарне, але не всім дається в руки. Лиш терпеливим, що мають добре око і гнучкі пальці. О! Пальці… пальці… За три літа, які Гордята жив у Бестужів, утікши від боярина Вишатича, ті пальці його зробилися від сирої глини зморщеними, аж синіми.
Але не покидав Бестужів. Гончарував. Прилип до гончарного круга. А може, більше до гончарівни, русокудрої Мілеї, що світила до нього синіми оченятами і ясними рум'янцями на щоках. Він не знав, що про це відали всі у сім'ї старого Бестужа, окрім нього. Але мовчали. Хто знає, що вийде ще з цього заброди. Зірветься і знову кудись побіжить… Як утік із дому боярина Яня Вишатича… Кажуть, був там у пошані. У князя Святополка служив при дворі… Чого б ото було тікати від достатку й ласки?