— Проходьте, панове…
Вона провела їх до неприбраної ще вітальні. На килимі лежав перекинутий дерев'яний кінь, стіл було заставлено брудним посудом.
В других дверях з'явилася ще одна жінка, значно старіша й огрядніша, одягнута в світло-блакитний халат. Вона з неприхованою ворожістю оглядала гостей.
— Це моя мати, — відрекомендував її Антоніо. — Вона майже не вміє по-французьки… І ніколи не навчиться…
Квартира була велика, комфортабельна, обставлена міцними громіздкими меблями, подібними до тих, які можна інколи побачити в комісійних крамницях.
— А де ваша друга сестра? — запитав озираючись Мегре.
— Порається з дитиною… Зараз вона прийде.
— Вам уже щось відомо, пане комісар? — запитала Марина.
Її французька вимова була чистіша, ніж у Антоніо.
Їй сповнилося лише вісімнадцять, коли вона познайомилася з Емілем. Це сталося сім років тому. Вона й досі була дуже гарна — білошкіра, чорноока… Чи була вона вдоволена своєю долею? Зараз важко про це судити, але ні в її одязі, ні в манері розмовляти, ні в поведінці Мегре не помітив кокетства. Очевидно, вона була цілком щаслива в своїй родині, і сімейні клопоти поглинали весь її час, усю увагу.
Переступивши поріг, Мегре одразу вловив запах, що нагадав йому пахощі італійських ресторанчиків.
Антоніо вже явно правив за голову сім'ї. Мабуть, він якоюсь мірою був ним ще за життя Еміля. Чи не в нього просив руки Марини колишній корабельний офіціант?
— Ви вже щось розвідали? — запитав він, все ще тримаючи в руці бутерброд.
— Мене цікавить, чи був у нього з собою пістолет, коли він востаннє виходив із дому?
Антоніо зиркнув на сестру. Та на якусь мить завагалася, потім швидко пішла з вітальні. Крізь відчинені двері було видно, як вона проминула їдальню, зайшла до спальні, витягла шухляду комода і за хвилину повернулася, тримаючи в руці чорний автоматичний пістолет.
— Він був на місці, — мовила вона.
— Ваш чоловік не завжди брав його з собою?
— Ні, не завжди… А останнім часом і зовсім не брав…
— Після того, як Мацотті було вбито, а його банда втекла на південь, у Еміля не було потреби носити зброю, — втрутився Антоніо.
Цей факт багато важив. Отже, у вівторок ввечері, виходячи з дому, Еміль Буле не чекав ніякої небезпеки.
— О котрій годині він вийшов?
— Близько дев'ятої… Ми повечеряли о восьмій. Потім, як звичайно, він ще пішов попрощатися з дітьми… Вони вже були в ліжку.
— Вам не здалося, що він був чимось стурбований?
Марина замислилась.
— По-моєму, ні… Еміль був досить стриманий, і тим, хто його не знав, завжди здавався трохи замкнутим…
Дві великі сльозинки навернулися їй на очі.
— Але насправді він був дуже добрий і дбайливий…
Вона раптом обернулася до матері і швидко заговорила по-італійськи. Слухаючи її, стара кивала головою.
— Я знаю, як дивляться на власників нічних кабаре… Їх звикли вважати чимось на взірець гангстерів… Звичайно, серед них є й такі…
Вона витерла сльози і глянула на брата, немов питала в нього дозволу говорити далі.
— Еміль був досить рішучий у справах, але дуже боязкий у стосунках з людьми. В його кабаре працювали десятки молодих жінок, але, на відміну від більшості своїх колег, він ніколи не зловживав своїм становищем… Він ставився до них як до звичайних службовців — вимогливо, але з повагою… Я сама працювала в нього, перш ніж стати його дружиною… Повірте, він довго не міг наважитися заговорити. зі мною, а коли зустрічався, ніяковів, мов шістнадцятирічний юнак… Минуло кілька місяців, перш ніж він запитав мене, де я народилася, де мешкає моя сім'я, чи є в мене сестри й брати… Поки ми не одружилися, він ні разу не доторкнувся до мене. Навіть ніколи не запрошував провести додому…
Антоніо ворухнув плечима. Хіба б він дозволив, щоб було інакше?
— Певна річ, Еміль знав італійські звичаї, — вела далі Марина. — У "Лотосі" завжди працювало кілька моїх земляків… І от одного вечора Еміль запитав у мене, чи міг би він зустрітися з моїм братом…
— Так, він був дуже чемний, — погодився Антоніо. Очевидно, стара все-таки трохи розуміла французьку.
Час від часу вона вже розкривала була рота, щоб і собі втрутитися, але, певно за браком слів, так нічого і не сказала.
До вітальні зайшла молода дівчина, одягнута в чорне. Це була Ада, теж вродлива, надзвичайно схожа на Марину, але стрункіша, тендітніша. На відміну од своєї сестри, вона вже встигла зачесатися і зробити туалет. З цікавістю оглянувши гостей, дівчина перевела погляд на Марину.
— Лючія нарешті заснула.
Потім знову на Мегре та Люка.
— Чому ви не сідаєте, панове?
Дивно, але цей ледь помітний південний акцент дуже личив її вроді.
— Якщо не помиляюсь, мадмуазель, ви були секретаркою вашого зятя?
— О, це трохи перебільшено… Еміль сам займався всіма своїми справами… А вони, як правило, не потребували великої писанини…
— У нього була контора?
— В певному розумінні, так… Це дві кімнатки на антресолях у тому ж приміщенні, що й "Лотос"…
— Коли він там бував?
— Найчастіше після обіду… До полудня він одсипав… Ми виходили з дому близько третьої години…
Мегре пильно стежив за обома сестрами. Чи не ревнувала часом Марина свого чоловіка до цієї юної красуні? Але ніщо в обличчі старшої сестри не виказувало такого почуття.
Очевидно, ще три дні тому ця жінка була цілком вдоволена своєю долею, своєю родиною, своєю квартирою, своїм тихим спокійним життям. Коли б Еміль жив, вона, певно, народила б йому ще не одну дитину.
Незважаючи на зовнішню схожість з сестрою, в Ади була зовсім інша вдача — вольовіша, енергійніша.
— У конторі завжди хтось чекав — артисти, музиканти, метрдотелі, бармени, не кажучи вже про постачальників вина…
— Що робив Еміль Буле останнього дня?
— Стривайте… Це, здається, у вівторок?.. Одразу після третьої ми зійшли до залу, щоб подивитися одну іспанську танцюристку, яку Еміль хотів ангажувати… Потім у нього була розмова з агентом компанії устаткування для кондиціювання повітря. Він мав намір запровадити кондиціювання в усіх чотирьох кабаре… Це було особливо необхідно в "Лотосі" — звичайної вентиляції там уже не досить…
Мегре пригадав каталог, знайдений серед речей покійного.
— А хто відав його фінансовими справами?