— Ви добре знаєте, патроне, кожен офіціант мріє згодом відкрити власний ресторан… І от за два роки після одруження Буле купує в Гаврі невеличкий бар і невдовзі перетворює його на нічне кабаре… Тоді допіру входив у моду стриптиз, і йому пощастило досить швидко збити капіталець… Ще до того, як сталася автомобільна катастрофа, він збирався закинути вудку й на Париж…
— А те кабаре в Гаврі досі належить йому?
— Він віддав його в оренду одному із своїх товаришів по "Іль-де-Франс"… В Парижі він одразу купив "Лотос"… Тоді це була звичайнісінька пастка для туристів — нічний бар, яких багато на площі Пігаль…
— Де він познайомився з сестрою Антоніо?
— В "Лотосі"… Вона працювала гардеробницею. Їй тоді було вісімнадцять років…
— А що в той час поробляв Антоніо?
— Він працював на автозаводі у Рено… З усієї родини він перший переїхав до Франції… Потім уже перевіз маті та обох сестер… Вони жили раніше в передмісті…
— Виходить, Еміль одружився з усією родиною… Ти був у нього вдома?
— Ні… Я нашвидку оглянув усі його кабаре, але не бачив потреби йти додому…
— Ти впевнений, що не він стріляв у Мацотті?
— Навіщо б йому це робити? Адже він і так переміг…
— Він міг боятися помсти…
— Всі, кого я опитав на Монмартрі, вважають, що це він…
Вони мовчки випили каву, і у Мегре стало мужності відмовитися від кальвадоса, що його за звичкою запропонував хазяїн. Він уже випив два аперитиви та склянку сухого вина — як реванш за кальвадос — і, прямуючи до Сюрте, був цілком задоволений собою.
Опинившись у своєму кабінеті, він скинув піджак, попустив краватку і знову поринув у папери. Міністерство раптом вирішило провести реорганізацію всієї системи карного розшуку, і йому було доручено скласти проект реформи. Заради цього ось уже два тижні комісар Мегре мов старанний школяр, змушений був ретельно переписувати всілякі папірці.
А втім, того дня він уже не міг зосередитись на проекті, і на думку йому спливали то колишній корабельний офіціант Еміль Буле, що став справжнім князьком на Монмартрі, то красень італієць з червоним автомобілем та троє жінок з дітьми, що мешкали на вулиці Віктора Массе.
А в цей час інспектор Люка обдзвонював усі паризькі лікарні та відділи поліції. Всі префекти одержали лист з описом Еміля Буле, але того дня пошуки не дали ніяких результатів.
Підвечір спека трохи спала, і Мегре з дружиною ви йшли на прогулянку… Вони просиділи цілу годину у від критому бістро на площі Республіки. Комісар змушений був обмежитися одним кухлем пива.
Вони неквапливо розмовляли про наступну відпустку. Вулицею проходили чоловіки в білих сорочках, більшість жінок були одягнені в квітчасті ситцеві плаття.
Наступного дня був четвер. Уже зранку припікало сонце. В донесеннях за ніч Мегре не знайшов жодної згадки про Еміля Буле. У Люка теж не було новин.
Перед самим обідом знялася шалена, але короткочасна гроза, і він ішов додому по паруючому тротуару. Пополудні довелося знову взятися за писанину. До кінця дня і з Сюрте не надійшло жодної звістки про Еміля Буле. Дюка марно протинявся кілька годин на Монмартрі.
— Схоже на те, патроне, що останнім його все-таки бачив кликун із "Лотоса" Бубе, на прізвисько Мікі… Він каже, що Еміль повернув за ріг вулиці Пігаль так, немов прямував до "Святого апостола". Увечері я знову буду на Монмартрі… Цікаво, що скажуть інші…
Але інші теж не сказали нічого нового. У п'ятницю, о дев'ятій годині ранку, проглянувши чергові донесення, Мегре гукнув Люка до свого кабінету.
— Його знайшли, — мовив він, запалюючи люльку.
— Він живий?
— Мертвий.
— На Монмартрі? В Сені?
Мегре простяг йому рапорт комісара двадцятої округи. В ньому повідомлялося, що вдосвіта в завулку Рондо поблизу кладовища Пер-Лашез було знайдено труп, який лежав упоперек тротуару поряд із залізничним насипом. На ньому був темно-синій костюм, у кишенях якого виявлено бумажник з грошима та посвідчення на ім'я Еміля Буле.
Люка підвів голову. Брови його були насуплені.
— Дуже дивно…
— Читай далі…
І, справді, те, що було далі, ще більше здивувало інспектора. В рапорті повідомлялося, що, згідно з висновком інституту судової медицини, труп уже розкладався.
Завулок Рондо, що закінчувався глухим кутом, завжди був досить безлюдний, але, звичайно, не до такої міри, щоб там протягом двох діб міг лежати труп, не привертаючи нічиєї уваги.
— Ну, що ти про це думаєш?
— Цікаво…
— Ти вже все прочитав?
— Ще кілька рядків…
Еміль Буле зник у ніч з вівторка на середу. З огляду на висновок медичної, експертизи можна було гадати, що його було вбито саме тієї ночі.
Відтоді минуло цілих дві доби, протягом яких стояла спека.
Важко було збагнути, чому весь цей час убивця або вбивці тримали труп у себе.
— Це, справді, ще більш дивно, — мовив Люка, кладучи донесення на стіл.
Згідно з попереднім медичним оглядом вбивство було вчинено без застосування зброї — вогнепальної чи холодної.
За всіма зовнішніми ознаками Еміля Буле було задушено.
У кожного з паризьких кварталів, навіть у кожної із соціальних верств, є, так би мовити, свій метод вбивства, і свій спосіб самовбивства. Є вулиці, де люди викидаються у вікно, інші — де отруюються чадом чи газом, ще інші — де вдаються до снотворних.
Є квартали, де вбивають кинджалом, інші — де користуються кийком, ще інші, як Монмартр, де застосовують вогнепальну зброю.
За останні тридцять років, скільки пам'ятав Мегре, не було ще випадку, щоб на Монмартрі когось задушили.
А Еміля Буле, власника чотирьох кабаре, хтось не тільки задушив, але й цілих два дні і три ночі тримав у себе його труп.
Мегре підвівся і, підійшовши до шафи, дістав свій піджак та капелюх.
— Ходімо! — коротко кинув він.
Нарешті з'явився привід хоч на час облишити остогидлу писанину.
За кілька хвилин вони вже прямували до інституту судової медицини. Яскраво світило червневе ранкове сонце. В обличчя їм повівав свіжий вітерець.
2
Коли б не висока вежа із старовинними дзиґарями, глухі рожеві корпуси інституту судової медицини на набережній Рапе більше б, мабуть, скидалися на сучасну фабрику фармацевтичних товарів, аніж на колишню міську трупарню.
Черговий за віконцем одразу впізнав їх і, запобігливо всміхаючись, запитав: