Ми з Тарасом працювали над устаткуванням одної з найбільших машин — "С-18", яку колись уперше побачили на будівництві підземної Ангари. Тепер її озброювали двома надважкими гарматами, кількома автоматичними, що посилали по 12-15 снарядів щосекунди, і двома десятками кулеметів. Керували цим страшним огнем лише сім-вісім бійців. Броня літостатів своєю товідиною трохи поступалась перед бронею морських бойових" кораблів, але була менш уразлива. Це було одне з досягнень творчої думки Макаренка. Щождо швидкості підземного корабля, чіткості роботи його механізмів, захисту електропровода, який тягся слідом за машиною, то тут майже все належало Самборському. Він швидко, як то кажуть, на ходу, конструював і переконструйовував, здебільшого навіть не складаючи рисунків. Кожний такий "С-18" вимагав для своєї роботи великої електростанції.
В центрі країни були великі запаси електроенергії, яку можна передати спеціальними кабелями, але треба забезпечити кабелі від розривів у бойовій обстановці, щоб уникнути серйозних аварій і затримок. Інженери мусили щось придумати. Самборський вжив деяких запобіжних заходів. Зокрема, на літостатах встановлювали невеликі акумулятори, і струм на них подавався з певними інтервалами. Великі літостати, перетворені в бойові машини, досить повільно пробивали грунт. Щоб прискорити їх рух, щоб підвозити снаряди та виконувати різні допоміжні роботи, пристосували малі літостати. Вони, як дрібні кораблі, що оточують лінкори та крейсери, мусили супроводити бойові літостати.
Тут, у цехах, складали ці велетні, що їх привозили з тунелю та інших заводів, озброювали, пристосовували до бою, а потім випускали один за одним в підземні літо-гаражі, які швидко будували поблизу. Кількість готових машин безперервно зростала, і колишні літостатники — інженери, техніки, електрики — вправлялися на них, очікуючи виїзду на фронт. Командування вирішило кинути одразу кілька сот машин, щоб домогтися успіху на широкому фронті.
Одного такого клопітного дня мені довелось сидіти в кабінеті Макаренка, дожидаючи, поки він повернеться з цеху, куди його терміново викликали. Він залишив мене в кабінеті, наказавши чергувати біля телефонного апарата. Я старанно виконував ці обов’язки, радий, що зможу хоч трохи відпочити, бо в цеху з кореспондентом не панькались. Там я був за слюсаря, конструктора, чорнороба.
Два рази дзвонили до Макаренка незнайомі мені люди, вимагали викликати його, але я дав їм номер телефону того цеху, куди пішов інженер.
Третій раз, знявши телефонну трубку, я почув жіночий голос.
— Ярослава Васильовича можна?
— Його... нема, — відповів я не одразу, бо той голос видався мені знайомим.
— А хто це говорить? Товариш Кайдаш? Тепер я пізнав той голос. Але ж не може бути!..
— Ліда! — скрикнув я.
— Ну, я, — засміялась вона.
Так, це була Ліда Шелемеха, її голос, веселий, бадьорий.
— Звідки ви говорите? — закричав я в телефон.
— З санаторію. До мене приїздив Станіслав. Він пробув буквально кілька хвилин, сказав, що Ярослав знаходиться поблизу, і навчив, як додзвонитися до нього телефоном.
— Лідо, але... як ви себе почуваєте?
— Сьогодні три години підряд гуляла по саду. Ясно?
— Чудово! Ви довго ще пробудете в санаторії?
— Рвуся звідси, але не пускають. Де ж пак, хвора на таку страшну хворобу! А ви, виявляється, знали, що в мене таке, і брали участь у змові мовчання.
— Я... я...
Власне, що в цьому випадку треба було сказати? Мені ж невідомо було, чи відкрив їй Барабаш таємницю її хвороби.
— Я не зовсім вас розумію, Лідо. Що вам каже Барабаш?
— Юрко? — В її голосі прозвучали нотки смутку. — Він сказав, що через місяць я зможу поїхати додому. Але перед тим він приїде і огляне мене.
— Як то приїде? Хіба його в санаторії нема?
— Ні. Він два дні тому виїхав на фронт.
— Так... — поволі сказав я, пригадуючи останню розмову з Юрієм Барабашем у Сосновому.
— А що чути про війну? — спитала Ліда. — Мені тут майже не дають газет і забороняють слухати радіо.
— Чому?
— Мабуть, бояться, щоб не подала заяву про вступ добровольцем в армію, — пожартувала дівчина.
— Ні, серйозно, чому?
— Вважають, що мені треба берегти свою нервову систему.
— Війна розгортається, але особливих подій на фронті зараз нема.
В цей час у кімнату ввійшов Макаренко.
— З ким це ви? — сухо спитав він.
— А от вгадайте, — сказав я, подаючи йому трубку.
— Алло! Інженер Макаренко біля телефону, — промовив Ярослав.
Раптом суворий вигляд його обличчя змінився, очі засвітилися, і він так ніжно вимовив: "Голубко...", як мені ніколи ще не доводилося чути з його уст.
Здавалося, від хвилювання йому захопило дух. На його чолі розгладилася глибока зморшка, що з’явилася за останні роки, на схудлому обличчі сяяла радісна усмішка.
— Лідо, ти видужала?
Я стояв в кутку кімнати і хвилювався, стежачи за тією розмовою.
— Мрію тебе побачити, — сказав Ярослав. — Пробач, що не писав, але тепер писатиму двічі на день.
Потім він довго слухав її розповідь. Не знаю, що вона говорила, але Ярослав наче завмер біля телефону.
Раптом задзеленчав другий телефонний апарат, що стояв тут же на столі. Я швиденько зняв трубку і спитав, кого треба. То Самборський терміново вимагав Ярослава.
— Хвилиночку, мене кличуть до другого телефону, — сказав інженер своїй співрозмовниці і взяв у мене трубку.
Тепер він слухав Самборського. Спочатку на його обличчі з’явилась досада, потім настороженість, що швидко перейшла в напруження і хвилювання.
— Треба устаткувати цим приладом усі літостати! — скрикнув він.
Очевидно, мова йшла про якісь важливі прилади та про необхідність швидше закінчити обладнання підземних бойових кораблів.
— Зараз прийду до тебе, — промовив Макаренко і повісив трубку.
Потім знов заговорив з Лідою:
— Алло, Лідусько! Пробач, люба, мене терміново, дуже терміново викликають у важливій справі.
Що Ліда відповіла йому — не знаю, але він уже поринув у свої думки. Промовивши: "Не сердься. Передаю трубку журналістові", — сунув мені до рук трубку й вибіг з кімнати.
— Лідо!
Вона мовчала.
— Лідо!
— Що вам треба? — недоброзичливо озвалась дівчина.
В її голосі чулося роздратовання і сум.