Технік Гмиря, бригадир машиністів на літостатах Набокін та я безперечно залишалися. На це саме претендували Тарас і Аркадій Михайлович. Після короткої суперечки вони погодилися їхати.
На плотах ще залишалося місце для двох людей. Гмиря наказав узяти Ліду Шелемеху та одного з вартових біля телефонної будки.
Плоти відійшли від літостата. Вони затрималися біля телефонних будок і забрали вартових. Ліда чомусь не сіла на пліт. Це нас здивувало.
— Уперта баришня, — незадоволено промовив Гмиря. — Хоче-таки останньою відціля вибратися.
Ліда, поговоривши телефоном, повернулася на літостат. Гмиря подивився на неї, похитав головою, але нічого не сказав.
Тепер нам стало досить просторо, можна було зручно розміститися в кабінках і спокійно дожидатися паромників, як Гмиря називав наших плотарів.
На цей раз сиділи дуже довго. Зморені технік і бригадир задрімали.
— Може, і ви поспите? — спитав я Ліду.
— Ні, я втоми не почуваю. Зате як вийду на поверхню, то, мабуть, одразу впаду. Мене пробирає якийсь нервовий дрож.
— Може, ви змерзли?
— Не думаю. На мені гумовий костюм. До того ж тут душно. Ви відчуваєте, як повітря насичене парою?
Ми довго сиділи мовчки. Годинник показував, що за нами мусять ось-ось припливти, але жоден плавучий вогник не з’являвся. Гнітюча, непорушна тиша панувала навколо. Вдалині світилися сині й червоні вогники.
Примружуючи очі, Ліда дивилася на ті вогники, мов на далекі зорі, і, мабуть, заколисувала себе думками.
Раптом ми обоє здригнулися. Гмиря, що спав дуже чуйно, враз прокинувся. Десь далеко гримнув вибух, за ним другий, під склепінням нашої печери покотилася оглушлива луна.
Що це могло бути?
— Ви пригадуєте? — несміливо вимовила Ліда, дивлячись на техніка.
— Щось подібне ми чули, коли сталася катастрофа, — відповів він. — Тільки тоді не так голосно.
Знов над підземним озером-штольнею запанувала тривожна тиша.
19. СМЕРТЕЛЬНА НЕБЕЗПЕКА
Бригадир все ще спав. Неборака так стомився, що, мабуть, тільки постріл над вухом збудив би його. Ми не хотіли його тривожити, самі ще не знаючи, в чім річ. Хай спить.
Але що то могло бути?
Як і раніш, навколо панувала тиша, плоти, яких ми ждали, не з’являлися. Моїм товаришам вибух нагадував прорив шлюзів, що стався учора ввечері.
Може, щось подібне трапилося знов?
Гмиря нахилився над водою і став прислухатися. Він так напружено слухав, що ми з Лідою не могли не зробити того самого. Вода далеко кращий провідник звуку, ніж повітря. Чи не викриє вода нам чогось? І справді, ми почули якийсь віддалений шум, безперервний і глухий. Але причини його були для нас незрозумілі.
Минуло хвилин з десять, і раптом вода навколо нас злегка захвилювалася. По її чорній поверхні побігли зморшки. Технік уважно стежив за цим і похмуро сказав, що рівень води підвищується. Від цієї звістки на нас наче холодом війнуло. Здогад про нову катастрофу перетворився на певність. Запасні заслінки шлюзів не витримали могутнього напору води з горішнього підземного озера. Скільки там її? Чи не заллє нас зовсім? Мабуть, кожного з нас свердлила така думка, але ніхто не висловлював її, не звертався з запитанням до товаришів. Навіщо? Ми твердо знали, що самі не зможемо допомогти собі. А плоти? Але ж де вони й чи припливуть по нас?
Вода тим часом прибувала, і ми, мов зачаровані, дивились, як вона підступає все вище й вище, закриваючи сантиметр за сантиметром корпус літостата. Бригадир спав, нічого не знаючи. "Чи треба будити його?" мовчки очима питали ми один одного, і знов ніхто нічого не сказав уголос. Здавалося, жах паралізував нас.
— Треба ж сповістити про це по телефону, — раптом сказав Гмиря і поліз у воду, але вода дістала йому до підборіддя, і він не одважився по такій глибині йти до телефонної будки.
— Доведеться пливти, — зауважив я.
— Не вмію, — з прикрістю відповів технік і виліз назад на машину.
Тоді я, нічого не кажучи, роззувся, скинув верхній одяг і плигнув у воду. Технік і Ліда мовчки стежили за мною.
Мені здавалося, що вода стала холодніша. Проте пливти було легко, хоч іноді охоплював страх, що зустрічна велика хвиля заллє мене. Допливши до телефонної будки, я побачив, що телефонний апарат уже затоплений. Це мене стурбувало. Але, намацавши під водою трубку, я зняв її й витяг на поверхню. Хотів стати на ноги і не зміг, бо вода доходила до очей. На плаву, лише впираючись однією ногою у стіну будки, спробував викликати диспетчера. На щастя, телефон ще працював.
— Диспетчер! — кричав я в трубку.
— Що таке? — почувся знайомий голос. — Хто біля телефону?
За другим запитанням я впізнав голос Макаренка.
— Ярославе Васильовичу, я з Північної штольні. Нас заливає. Організуйте допомогу.
— Вас досі не вивезли?
— Ні!
— Скільки вас? Догадов де?
— Четверо. Ліда, технік, бригадир і я. Догадова нема. Вони мусили за нами повернутися.
— Зберігайте спокій, тримайте зв’язок. Зараз висилаю допомогу.
— У нас телефон заливає.
— Не втрачайте надії, — суворо промовив інженер. — Я спускаюсь у шахту.
— Що трапилось?
Але телефон уже мовчав. Я щосили дмухав у трубку, і скоро мені відповів інший голос.
— Північна штольня! Як справи?
— Я говорю, плаваючи.
— З телефонної будки?
— Так. Скажіть, що трапилося, чи будуть нас рятувати?
Мій незнайомий співрозмовник зам’явся, наче не бажаючи щось сказати.
— Інженер Макаренко вже спустився в шахту.
— Скажіть, що трапилось?
— Сильно пішла вода.
— Ми чули немов вибух.
— Прорвало ізоляційну греблю, — нарешті сказав мій співрозмовник. — Але ви там не зчиняйте паніки.
— А де човни?
— Човни?
Він знов не відповів одразу і цим посилив мою тривогу.
— Човни спустили в шахту.
В ту ж мить я почув у телефон якийсь шепіт. Це шепотів мій співрозмовник або хтось інший тихо говорив йому. Мені здалося, що я розібрав слова: "їх становище..." і одночасно ніби вловив стримуване схлипування.
Мене раптом пройняв якийсь внутрішній холод. Хотів крикнути в трубку, але не зміг. Аж ось почувся мужній, знайомий голос Кротова.
— Північна! — гукав він.
— Слухаю, — ослаблим голосом відповів я.
— Хто це?
— Я, Кайдаш.
— Макаренко послав робітників перевірити електро-будку, що передає струм у Північну штольню. Можливо пощастить дати вам струм. Скажіть бригадирові, нехай спробує зрушити літостат і пробивається до виїмки.