Догадов уважно стежив за рухом машини і за тим, що робилось навколо нас. Щомиті обставини могли змінятися. Підземні води могли раптом ринути з новою силою і зовсім затопити тунель та тих, хто їде танкоходом до Північної штольні.
Скоро з нашого виднокругу зникло все, крім довгого коридора з червоними, синіми й зеленими крапками вогників, що світили під стелею. Іноді коло нас з’являлись немовби чорні прірви. То були бокові входи та виходи. Та ми прямували шляхом, що його, очевидно, добре знав водій танкохода.
Догадов трохи заспокоївся й перестав вдивлятися вперед та озиратися. Ми заговорили.
— Ви коли з Іркутська? — спитав він мене.
— Учора ввечері вилетів літаком.
— Чому?
— Довідався про катастрофу. Ну, а хіба репортер всидить?
— Хто ще з вами летів?
— Ніхто. Другим літаком прилетіли Макаренко та Кротов.
— Макаренко?.. А як же сесія Наукової ради?
— Поки що припинена... Здається мені, що ця катастрофа на якийсь час врятувала Макаренка. Вчора там розгорівся смертельний бій. Головного інспектора тунельних робіт розносили впух і впрах. Тільки звістка4 про катастрофу припинила ці загальні атаки на Макаренка. Він негайно вилетів сюди. А там мало не арешту його домагалися.
— Так... Він виступав?
— Ну, як же... Його доповідь була перша.
— Та ні. Чи виступав він з відповіддю своїм критикам?
Довелося переказати Догадову зміст усіх виступів. Він слухав дуже уважно.
— Здорово, — сказав він, коли я скінчив. — А втім, цього слід було сподіватися... Але запам’ятайте моє слово: цей блискучий інженер переможе. Неодмінно переможе. Багатьох він уже переконав, а решту переконає в своїй правоті.
— А ця катастрофа?
— Що катастрофа? Та це ж блискучий доказ того, що тунель треба якнайкраще укріпити й герметизувати. Інакше такі поводі щоразу припинятимуть на довгі строки експлуатацію Глибинного шляху. Отже, не слід зупинятися перед додатковими витратами, щоб такі випадки не повторювались.
— Гм... — замислено промовив я. — А як сталася ця катастрофа?
— Очевидно, шлюзи були збудовані не так, як того вимагав Макаренко: вони не витримали натиску води. Розповідають, ніби вони розломилися з страшним гуркотом, подібним до вибуху великої міни. І зараз же з шаленою силою ринула вода. Тим потоком захопило двох сміливців, що намагалися опустити запасні шлюзи. Герої!
— Все ж таки їм пощастило опустити запасні заслінки.
— Так, години через три вони домоглися цього. Та, мабуть, зробили це не дуже досконало, бо вода потроху прибуває. І загинули при цьому... Ви не знаєте, що наші інженери збираються робити?
— Хочуть спустити воду до Охотського моря.
— Але як?
Я розповів йому коротко про план Макаренка.
— Здорово... І все ж таки мені неясно, — замислено протяг Догадов. — Проте...
Танкохід спинився перед невеличким поворотом, і машиніст круто повернув туди.
— Наближаємось до Північної штольні, — сказав Догадов, а потім гукнув про це на плоти.
Одночасно ми помітили, що вода підіймається, заливаючи борти нашої машини. Це означало, що почався спуск до виїмки.
Обережно проповзли ще кілька метрів і спинились: далі танкохід просунутися не міг.
Догадов наказав крайньому з плотарів зміряти глибину на головному вході, а сам почав вимірювати воду біля танкохода. Добувши потрібні відомості, він став розраховувати, скільки повинно бути води в Північній штольні. Висновки, мабуть, були не дуже втішні, бо палеонтолог похитав головою, зітхнув і підкликав плотарів ближче.
Він звелів востаннє перевірити плоти і виклав свій план проходу в Північну штольню.
— Я сподівався, що ми перевозитимемо плотами людей лише через виїмку, а до виїмки і звідси вони підуть пішки. Але в штольні вода глибше, ніж у тунелі. Отже, доведеться возити людей на плотах і через штольню. Ви, — звернувся він до водія танкохода, — цього місця не залишайте. Якщо вода підійматиметься й далі, то повільно відступайте. Ждатимете нас дві години. Коли за цей час не повернемось і ніяким способом про себе не повідомимо, то рушайте до найближчої телефонної будки, дзвоніть Кротову і слухайте його розпорядження.
— Єсть! — коротко відповів водій і, давши прожекторові сильніше світло, навів його на виїмку та початок штольні.
Догадов і я перейшли на плоти. Тепер вони здавалися мені ще меншими і зовсім ненадійними.
Освітлені промінням прожектора, ми прямували до таємничих склепінь Північної штольні. Спочатку мій плотар відштовхувався веслом, але скоро воно вже не діставало дна. Треба було перепливти найглибше місце виїмки, а це було не легко з тим єдиним веслом, вірніш тичкою, що мав плотар. Раптом Догадов стрибнув у воду. Він зараз же виринув і поплив, підштовхуючи поперед себе пліт. Слідом за ним стрибнув і його плотар. Тепер вони пливли разом.
— Доведеться і нам зробити так само, — сказав мій товариш і почав роздягатися.
Через хвилину ми опинились у воді і спрямовували свій пліт до штольні. За нами так само плив третій пліт, але його підштовхував один плотар.
"Догадов підібрав собі сміливих помічників", — подумав я.
Десь позаду нас лишився одинокий водій танкохода’із своєю машиною. Він ледве ворушив промінням прожектора, намагаючись освітлити нам шлях. Ми пливли вільним стилем, не дуже напружуючись, бо не знали, де кінчається виїмка.
Але ось Догадов пірнув і висунув з води руку. Видно лише пальці. Однак це свідчить про те, що найглибшу частину виїмки пройдено. Ми вилізли на плоти, бо тепер уже можна відштовхуватися тичкою.. Тепер ми посувались швидше, і незабаром лишили виїмку позаду, і опинились під склепінням штольні, що значно нижча від тієї частини підземелля, де ми щойно пропливали.
Раптом якийсь чорний предмет у воді привернув нашу увагу. Ми підпливли до нього. Я нахилився і побачив утопленика. Неприємне почуття огорнуло мене. Хто це? Один з тих героїв, що загинув, намагаючись опустити у шлюзах запасні заслінки, чи може з тих, хто залишився в Північній штольні?
— Що там таке? — спитав Догадов.
Я й плотар мовчали, боячись вимовити, що знайшли утопленика.
— Візьмемо його на пліт, — тихо сказав мій супутник.
Удвох ми витягли мертвяка, що був у шахтарському одязі. Світла прожектора, який світив здаля, не вистачало, щоб розгледіти обличчя невідомого.