— Посадимо там суниці й полуниці, — запевняв Тарас, — і варитимемо з них варення.
— Або будемо їсти їх з сметаною та цукром, — висловив я свій смак.
— А варення обов’язково варитимемо, — настоював хлопчик. — Мені головне — пінка. Дуже люблю. Знаєте, пінка, коли варять варення. Я тоді з блюдечком так і пантрую.
— Ну, пінку ще треба довгенько ждати, — сміявся ботанік, слухаючи Тараса.
— А як же я тепер, коли ви на службі, Аркадію Михайловичу? — спитав хлопчик.
— Ти? Теж на службі. Про твоє призначення також підписано наказ.
— І мене не спитали?
— Я думав, що ти не будеш заперечувати.
— Звичайно, ні. Значить, я став на службу. Перший раз у житті. Дуже радий. А скажіть, гроші мені виплачуватимуть?
— Обов’язково. Сто карбованців на місяць.
— Цього, здається, мало, Аркадію Михайловичу.
— Досить з тебе на перший раз.
Тарас помовчав, а потім знов звернувся до професора:
— Аркадію Михайловичу, знаєте що?.. Якби нам дали автомобіль, то... я б відмовився від зарплати.
— Ач чого захотів. А чому ти не поцікавишся, що повинен робити?
— Як не цікавлюся? Я дуже цікавлюся, Аркадію Михайловичу. — Тарас підійшов до професора і набрав серйозного, поважного вигляду. — Скажіть, що ми повинні робити?
Ми з професором зареготали, дивлячись на лукаву фізіономію хлопця.
— Жулик ти, Тарасе!
— Аркадію Михайловичу, я знаю, — скрикнув Тарас і теж зареготав так дзвінко, що в сонячній веселій кімнаті стало ще веселіше. — Мене призначено вашим головним помічником.
— Трохи не вгадав. Секретарем.
— Так секретар і є головним помічником.
— Ну, гаразд. Кінчай-но снідати, бо сьогодні ми вирушаємо в дальні мандри.
— Ви на сесії Ради не будете? — спитав я.
— Я приїду на кінець, щоб виступити з своїм планом озеленення.
— А куди ви їдете?
— Сьогодні ми вилітаємо з Тарасом на Забайкалля. Там же найглибша на Глибинному шляху шахта номер дев’ятсот двадцять п’ять. її глибина півтора кілометра. На тій глибині будується великий підземний вокзал. Ярослав рекомендував їхати туди. Він дав мені листа до інженера Кротова. Я хочу почати справу з озелененням негайно.
— Я біжу в номер, — сказав Тарас, коли закінчив сніданок.
— Біжи пакуй чемодан. Зараз і я прийду, — відповів йому Довгалюк.
Коли хлопчик пішов, професор, провівши його очима, звернувся до мене:
— Чудесний хлопчисько. В ньому якось хороше поєднується серйозність і легковажність. Хотів би я, щоб він провів ближчі роки недалеко від мене.
Потім помовчав і спитав:
— Ви не бачили Ярослава?
Я сказав, що бачив, і переказав відповідь Макаренка.
— Ну от... Може передумає... На сесії я обов’язково буду, тільки трохи спізнюся.
Повертаючись до своїх кімнат, ми зустріли в коридорі Тараса.
— Аркадію Михайловичу, — підійшов він до професора, — ви знаєте, коли я проходив вестибюлем, то побачив людину, що уважно на мене глянула. Мені здалося, ніби я десь бачив того чоловіка. Хотів навіть поздоровкатися, а потім думаю, може, я з ним десь посварився в трамваї чи що, і він мені запам’ятався. Тепер згадав, хто це. Ви його не бачили?
— Хто? Кого?
— Це був слідчий, що колись до мене в лікарню приїздив, один раз був з вами, а то сам одвідував. Пригадуєте?
— Томазян?
— Він самий.
— Не бачив. Ви не бачили? — звернувся професор до мене.
Я мовчки похитав головою.
— Хотілося б з ним зустрітися. Але ми не маємо часу. Коли повернемось до Іркутська, тоді пошукаємо його. Симпатична людина.
Повернувшись до себе в номер, я подумав, що мені цікаво було б зараз зустрітися з Томазяном. Значить, він уже повернувся. Але слідчий просив без потреби його не турбувати, щоб не афішувати наше близьке знайомство.
Я почув в сусідній кімнаті кроки Ліди. Треба було б розповісти їй про мою розмову з Макаренком. Постукав і зайшов до неї. Вона стояла перед розкритим чемоданом.
— Ви куди збираєтесь? — спитав я.
— На дев’ятсот двадцять п’яту шахту.
— Сьогодні?
— Не пізніше завтрашнього ранку.
— АркадІй Михайлович і Тарас сьогодні туди вилітають.
Вона запитливо, нічого не кажучи, подивилась на мене.
— Я бачив його.
— Ну?
— Це сталося випадково. Він не виходив з кабінету Саклатвали. Академік не випускав його і на хвилину, — вигадував я, аби чимось виправдати і свою невдачу і поведінку Ярослава. — Мені ледве вдалося перекинутися з ним кількома словами. Після сесії Наукової ради він зараз же поїде на ту ж шахту.
— Дякую, — сухо сказала Ліда.
Вона похмурніла і стала енергійніше запаковувати речі до чемодана.
— Лідіє Дмитрівно, не сприймайте це так близько до серця.
Дівчина подивилася на мене повними сліз очима.
— Хай приїздить, коли він ще зможе це зробити після засідання Ради.
— Що означають ваші слова "ще зможе"? Чому такий зловісний тон?
— Хіба ви не чули, що група інженерів подала заяву з вимогою притягти Ярослава до відповідальності за злочинне керування будівництвом?
— Уже? Але Саклатвала його захищає. І власне, при чому ж тут Ярослав? Керує ж Саклатвала.
— На Саклатвалу дивляться, як на оригінального діда, вже нездатного критично оцінювати події. Він може служити лише для представництва.
— І ви, що близько зустрічаєтесь з таким видатним ученим, згодні з цим формулюванням?
— Я — ні. Але... я нічого не знаю. Я нічого зробити не можу і сьогодні їду. До побачення!
Я чемно уклонився і повернувся до себе.
11. ДОРУЧЕННЯ "ЛІКАРЕВІ ВАТСОНОВІ"
Телефонний дзвінок підняв мене з крісла.
— Слухаю.
— Здрастуйте, — почувся знайомий голос.
— Здрастуйте.
— Слухайте, Ватсоне, я хотів би вас бачити.
— А-а... це ви? Так ви до мене чи я до вас?
— Дуже прошу вас до мене.
— Добре. Буду за п’ять хвилин.
— Будьте пунктуальні, — побажав мені Томазян і повісив трубку.
Через п’ять хвилин я був на першому поверсі, де слідчий займав номер.
Він зустрів мене дуже привітно. Виглядав він стомленим.
— Сьогодні ранком приїхали? — спитав я.
— Відкіля ви знаєте?
— Зважаю на ваш вигляд, а по-друге, тут у готелі вас пізнали і вже сповістили мене.
— Чи не Тарас Чуть?
— Так.
— А я думав, що він не впізнає, бо дивився на мене якось нерішуче.
— Спочатку таки і не впізнав. А потім пригадав. З ним, здається, це часто трапляється.
І я розповів про випадок з Догадовим.
— А де ж він його бачив?