– З ким?
– Ми не знаємо, як його прізвище. – Нордін приглянувся до швейцарця й додав: – Він нижчий за тебе, але трохи товщий. Має темне волосся, карі очі, довгий чуб. Йому десь років тридцять п'ять.
Чоловік похитав головою.
– Я не маю такого товариша. Не маю чимало знайомих.
– Багато знайомих, – приязно поправив його Нордін.
– Так, не маю багато знайомих.
– А проте я чув, що тут буває багато людей.
– Приїздять хлопці з машинами, коли щось поламається. Щоб я їм полагодив. – Він трохи подумав і пояснив: – Я механік. Працюю в майстерні на Рінгвеген. Тепер тільки до обіду. І всі німці й австрійці знають, що я маю тут гараж. Тому й приїздять, щоб я їм лагодив машини задарма. Багатьох із них я зовсім не знаю. Їх тут сила в Стокгольмі.
– Той чоловік, з яким ми хочемо зв'язатися, носив чорний нейлоновий плащ і бежевого кольору костюм, – сказав Нордін.
– Це нічого мені не каже. Я такого не пригадую. Запевняю вас.
– А хто твої колеги?
– Товариші? Є кілька німців і австрійців.
– Котрийсь із них був сьогодні тут?
– Ні. Вони всі знають, що я зайнятий. Я день і піч вовтужуся ось із нею. – Він показав замащеним пальцем на машину й додав: – Хочу скінчити до свят. Щоб поїхати нею додому, до батьків.
– У Швейцарію?
– Так.
– Це нелегка справа.
– Нелегка. Я заплатив за машину тільки сто крон. Але я її полагоджу. З мене добрий механік.
– Як тебе звати?
– Горст. Горст Діке.
– А мене Ульф. Ульф Нордін.
Швейцарець усміхнувся, показавши білі здорові зуби. Він справляв враження симпатичного, порядного хлопця.
– Отже, Горсте, ти не знаєш, кого я маю на думці?
Діке похитав головою.
– На жаль, не знаю.
Нордін не був дуже розчарований. Власне, вони в поліції і не сподівалися, що ця поїздка щось дасть. Просто заткнули дірку. Якби в них було щось певніше, на заяву цієї жінки ніхто б не звернув уваги. Але йому ще не хотілося йти, він не мав великого бажання знов опинитися в метро, серед натовпу неввічливих людей у мокрому одязі.
Швейцарець явно хотів допомогти йому.
– А вам більше нічого невідомо? Ну, про того хлопця? – запитав він.
Нордін подумав і нарешті сказав:
– Він сміявся. Голосно.
Обличчя в швейцарця відразу засяяло:
– О, здається, я вже знаю, кого ви шукаєте. Він сміявся ось так.
Діке розтулив рота і крикнув якось різко й пронизливо, наче бекас.
Нордін з несподіванки навіть розгубився і аж за добру хвилину спромігся сказати:
– Мабуть, він.
– Так, так, – мовив Діке. – Тепер я знаю, кого вам треба. Такого низенького чорнявого хлопця.
Нордін нашорошив вуха.
– Він був тут разів чотири чи п'ять. А може, й більше. Але прізвища його я не знаю. Він приїздив сюди з одним іспанцем, хотіли продати мені запасні частини. Приїздив кілька разів. Але я не купив.
– Чому?
– Надто дешеві. Мабуть, крадені.
– А як звати того іспанця?
Діке здвигнув плечима:
– Не знаю. Пако, Пабло чи Пакіто. Якось так.
– Яка в нього машина?
– Гарна. "Вольво Амазон". Біла.
– А в того чоловіка, що сміявся?
– Цього я не знаю. Він приїздив тільки з іспанцем. Був ніби п'яний. Але ж він не сидів за кермом.
– Він також іспанець?
– Не думаю. Мабуть, швед. Але не знаю.
– Коли він тут був востаннє?
– Три тижні тому. А може, два. Я добре не пам'ятаю.
– А іспанця ти після того ще бачив? Пако, чи як там його?
– Ні. Він, певне, виїхав до Іспанії. Йому треба було грошей, тому він і продавав деталі. Принаймні так мені казав.
– По-твоєму, той чоловік, що сміявся, був п'яний? А може, він був наркоман?
Швейцарець здвигнув плечима.
– Не знаю. Я думав, що він п'яний. Хоч, може, й був наркоман. Чому б ні? Тут майже всі такі. Якщо не крадуть, то вживають наркотики. Хіба ні?.
– І ти зовсім не знаєш, як його звали чи прозивали?
– Не знаю. Але кілька разів у машині була дівчина. Мабуть, його. Така висока, з буйним русявим волоссям.
– А її як звати?
– Не знаю. Але на неї кажуть…
– Як? Як на неї кажуть?
– Здається, Білява Малін.
– Звідки ти знаєш?
– Я її бачив раніше. В місті.
– Де в місті?
– У ресторані на Тегнергатан, недалеко від Свеявеген. Туди ходять чужоземці. Вона шведка.
– Білява Малін?
– Так.
Нордінові не спадало більше на думку жодне запитання. Він глянув на зелену машину й сказав:
– Сподіваюсь, що ти щасливо доберешся додому.
Діке усміхнувся.
– Та, мабуть, доберуся.
– А коли назад?
– Ніколи.
– Як ніколи?
– Отак. Швеція погана країна. Стокгольм погане місто. Саме насильство, наркотики, злодії і спирт.
Нордін нічого не сказав. З цією оцінкою він загалом був згоден.
– Паскудство, – підсумував швейцарець. – Тільки й того, що чужоземець може тут заробити грошей. А все решта – не варте доброго слова. Я живу в кімнаті ще з трьома робітниками. Плачу по чотириста крон у місяць. Справжній визиск. Свинство. І це тому, що немає квартир. Тільки багатії і злочинці можуть дозволити собі ходити в-ресторан. Я заощадив грошей. Вернуся додому, відкрию свою маленьку майстерню, одружуся.
– А тут ти не познайомився з жодною дівчиною?
– Дівчата-шведки не для нас. Хіба студент чи хто там може зустрічатися з порядною дівчиною. А робітник – тільки з дівчатами певного сорту. З такими, як Білява Малін.
– Що це означає – з дівчатами певного сорту?
– З повіями.
– Тобто ти не хочеш платити дівчатам?
Горст Діке насупився.
– Тут багато чого є й дармового. Принаймні повії. Дармові повії.
Нордін похитав головою.
– Ти бачив тільки Стокгольм, Горсте. А шкода.
– Хіба десь є краще?
Нордін гаряче закивав головою. Потім ще спитав:
– І ти більше нічого не пам'ятаєш про того чоловіка?
– Ні, пам'ятаю тільки, як він сміявся. Отак.
Діке знов розтулив рота й пронизливо крикнув, мов бекас.
Нордін кивнув йому головою на прощання й пішов. Під найближчим ліхтарем він зупинився і вийняв записник.
– Білява Малін, – мовив він сам "до себе. – Наркотики, дармові повії. Ну й вибрав я собі фах.
"Хоч це не моя вина, – подумав він. – Батьки мене присилували".
Тротуаром до нього наближався якийсь чоловік. Нордін підняв над головою капелюха, знов присипаного снігом, і сказав:
– Вибачте, ви б мені…
Чоловік підозріливо глянув на нього, втягнув голову в плечі й додав ходи.
– … не сказали, в який бік іти до станції метро? – тихо й несміливо кинув Нордін своє запитання в густу хурделицю.