– Я цього не знав, – мовив Кольберг.
– Мабуть, він вдовольнився тим, що було написане в рапорті.
– Мабуть.
Запала тиша, і її знов порушив Меландер:
– Ну, й до чого ж ми дійшли?
– Я й сам добре не знаю, – відповів Мартін Бек.
– Перепрошую, – сказав Меландер і вийшов до туалету.
Коли він зачинив за собою двері, Кольберг глянув на Мартіна Бека й спитав:
– Хто піде до Оси?
– Ти. Туди треба йти одному, і ти з усіх нас найбільше підходиш для цієї ролі.
Кольберг мовчав.
– Ти не хочеш?
– Не хочу. Але піду.
– Сьогодні ввечері?
– Я маю ще залагодити одну справу. На Вестберзі. Подзвони їй і скажи, що я прийду десь о пів на восьму.
XX
Перед одним з будинків на Клуббакен у Гегерстені стояв обліплений снігом чоловік і пильно читав якогось папірця. Папірець був мокрий, літери порозпливалися, і їх нелегко було прочитати в густій сніговиці при скупому світлі вуличного ліхтаря. Проте виходило, що цього разу чоловік утрапив до потрібного йому будинку. Він струснувся, наче мокрий пес, рішуче піднявся східцями до дверей і подзвонив. Чекаючи, – поки йому відчинять, він зняв капелюха і струсив з нього сніг.
Двері прочинилися, і звідти виглянула літня жінка в халаті й фартусі; руки її були в борошні.
– Поліція, – хрипко сказав чоловік, тоді відкашлявся й додав: – Старший слідчий Нордін.
Жінка злякано дивилася на нього.
– А ви маєте посвідчення? – врешті мовила вона. – Тобто…
Чоловік зітхнув, переклав капелюха в ліву руку й почав розстібати пальто й піджак. Нарешті витяг записника й показав посвідчення.
Жінка стривожено стежила за його рухами, наче боялася, що він витягне з кишені бомбу, або автомат, або щось непристойне.
Нордін тримав посвідчення в руці, і жінка читала його крізь вузьку шпарку прочинених дверей.
– А хіба слідчі не мають таких бляшок? – нерішуче спитала вона.
– Мають, пані, вона в мене є, – сумно сказав він.
Нордін носив свій службовий знак у задній кишені й тепер міркував, як його дістати, не кладучи кудись і не надіваючи на голову капелюха.
– Та, мабуть, досить і цього, – невпевнено сказала жінка. – Сундсвал? Ви приїхали з Норланда, щоб поговорити зі мною?
– Я маю в Стокгольмі ще й інші справи.
– Ага, вибачте, але розумієте, мені здається…
– Що вам здається?
– Здається, тепер треба бути дуже обережній. Ніколи наперед не знаєш…
Нордін думав, що йому зробити з капелюхом. Сніг падав йому на голову й танув на лисині. Йому було незручно стояти з посвідченням в одній руці і капелюхом у другій. Може, треба буде щось записати. Найкраще було б надягти капелюха на голову, коли ж вихована людина так не робить. А покласти його на східці також не випадало. Може, попросити дозволу зайти? Але тоді жінка мусить на щось зважитись. Сказати так чи ні, а як він устиг помітити, на це їй потрібно буде багато часу.
Нордін походив із тих країв, де прибулого неодмінно запрошують до кухні, садовлять біля плити і пригощають кавою. "Гарний і корисний звичай", – подумав він. Але, мабуть, не для великих міст. Він відігнав від себе непотрібні думки й мовив:
– Ви дзвонили в поліцію і казали про якогось чоловіка й про гараж, так?
– Мені дуже прикро, що я вас потурбувала…
– Чого ж, ми вдячні вам.
Жінка обернулася й глянула в глиб коридора. І водночас майже зовсім. зачинила двері. Мабуть, тривожилася за свої тістечка в печі.
– Чудові, надзвичайно чемні люди. Такі, що просто годі витримати, – сказав сам до себе Нордін.
Жінка прочинила двері й мовила:
– Що ви кажете?
– Та я про гараж…
– Він он там.
Нордін глянув туди, куди показувала жінка, і сказав:
– Я нічого не бачу.
– Його видно з другого поверху, – мовила жінка.
– А той чоловік?
– Він був якийсь дивний. А тепер уже тижнів два його не видно. Такий малий, чорнявий.
– Ви весь час бачите, що робиться в гаражі?
– Та… Його видно з вікна спальні…
Жінка почервоніла. "Що я сказав не так?" – здивувався Нордін.
– Гараж тримає якийсь чужоземець. І там вештається повно підозрілих людей. Тому цікаво знати…
Важко було зрозуміти, чи вона урвала мову, чи далі говорила так тихо, що Нордін не чув жодного слова.
– А що було дивного в тому невисокому чорнявому чоловікові?
– Та… він сміявся.
– Сміявся?
– Еге ж, страшенно голосно.
– Ви не знаєте, чи тепер є хтось у гаражі?
– Недавно там світилось. Як я була нагорі й виглядала у вікно.
Нордін зітхнув і надів капелюха..
– Ну, я піду туди й розпитаю, – сказав він. – Дякую вам.
– Може, ви… зайдете?
– Ні, дякую.
Жінка ще трохи відчинила двері, пильно глянула на нього й жадібно спитала:
– А чи мені буде якась винагорода?
– За що?
– Ну… хіба я знаю…
– До побачення.
Нордін побрів снігом у вказаному напрямку. Жінка відразу замкнула двері і, певне, миттю кинулась нагору, до вікна, з якого видно було гараж.
Гараж був невеличкою окремою будівлею з азбестових плит, вкритою гофрованою бляхою. В ньому могло вміститися щонайбільше дві машини. Перед входом світилася електрична лампочка.
Нордін відчинив одну половинку дверей і зайшов усередину.
Там стояла зелена машина марки "Шкода Октавія" випуску 1959 року. Якщо моторне зовсім зношений, за неї можна взяти десь із чотириста крон, подумав Нордін, що за роки своєї служби в поліції найбільше часу віддав машинам і пов'язаним з ними кримінальним справам. Під машиною зовсім нерухомо лежав горілиць якийсь чоловік. Видно було тільки його ноги в синіх штанях від комбінезона.
"Мертвий", – подумав Нордін і весь похолов. Він зразу забув про Сундсвал і Югбеле, де він народився й виріс, підступив до машини й штовхнув чоловіка ногою.
Той здригнувся, ніби від електричного струму, виліз з-під машини й підвівся. Тримаючи в руках ліхтарика, він витріщив очі на прибулого.
– Поліція, – сказав Нордін.
– Мої папери в порядку, – відразу заявив чоловік.
– Думаю, що в порядку, – сказав Нордін.
Чоловік мав років тридцять. Він був стрункий, кароокий, кучерявий, з виплеканими бакенбардами.
– Ти італієць? – спитав Нордін, який не розрізняв ніяких чужих акцентів, крім фінського.
– Ні, швейцарець. З німецької Швейцарії, з кантону Граувінден.
– Ти добре розмовляєш по-шведському.
– Я живу тут шість років. Яка у вас справа?
– Ми хочемо зв'язатися з одним твоїм товаришем.