Наступного дня суд зібрався з самого ранку. За широким столом сидів поважний, урочистий, нахмурений Охрім Шквиря, він покусував пшеничного вуса, справа була до ката неприємна, але тут він не міг одбутися звичним: "Годіться", бо й не любив брехні, обману, нецноти, пильнував порядку та доброї слави про своє село, свою сотню. По обидва боки від нього сиділи писар та кілька осавулців. Біля управи зібралося чимало люду, мені довелося докласти чимало зусиль, аби пробитися до одного з вікон, аби побачити, що робиться за ним. Вікно було прочинене, і я не тільки все бачив, а й чув.
Двоє осавулців ввели Милю, він був спокійний, тільки якась дивна, трохи ніякова усмішка блукала на його широкому, як днище в бочці, обличчі.
Миля знову одвівся, сказав, що намиста він не крав, знайшов його в шинковому дворі.
Тоді один осавулець припровадив до хати Каську, вона ступила два кроки, спіткнулась, чомусь оглянулася на двері, зупинилася перед суддями.
— Скажи, Касько,— звернувся до неї Шквиря,— звідки взялося в цього чоловіка, який називає себе Милею, твоє намисто?
Обличчя і шию Каськи залляла червона фарба, вона ковтнула слину й мовила:
— Він украв.— І тицьнула рукою в той бік, де стояв Пилип, а сама відвернулася.
І в ту мить до управи влетіла Рахуба, закричала, залементувала, бризкаючи слиною з тонких, синюшних губів:
— Він злодіюка. Він і сало в нас покрав, і рибу в'ялену. Дайте його на квестію та всипте йому...
По сотниковому обличчі пропливла темна хмара, він звернувся до Каськи:
— Дати його, Касько, на квестію?
Каська знизала повними плечима:
— Дайте.
Я бачив, як одмінився на обличчі Миля, як його всього неначе перекосило, він скривився, немов з великого болю, і враз хижо ощирив рота й прохрипів:
— Оце так, Касько! А я, дурний... Що ж, ти мене не помилувала, не милуватиму і я тебе.— І вже до суддів: — Поступаючи подлуг права посполитого, речу: намиста я не брав. Вона сама дала мені.
Неначе вітер прошелестів по хаті, загули ті, що товпилися біля вікон, а ті, які стояли далі, напирали, перепитували, що сталося.
Загомоніли й ті, котрі були в хаті, й сотник постукав по столу долонею:
— Тихо.— Й до Милі: — КажиІ
— Вона дала мені поносити намисто, а я їй свій перстень.— Пилип показав ліву руку, на середньому пальці білів пружок від перстня. Я одразу повірив, що Миля каже правду, вельми він дорожив тим перстнем, ніколи нікому його не показував і жодного разу не заставив у шинку.— Так, був я Касьчиним милосником, і в ласці своїй вона зняла намисто в себе з шиї та поклала мені в долоню.
— Бреше він, харцизяка,— залементувала Рахуба.— Він цехований на тілі. Не вірте йому, він зайда, поганець, лайдак,— Вергала лайливі слова, а що не знала нічого ні про Пилипа, ні про рід його, повторювала ту саму лайку кілька разів, і сичала, й поривалася вдарити Милю.
— Касько,— суворо сказав Шквиря: — Ти грішила проти сьомої заповіді?
Касьчині очі бризкали люттю.
— Не грішила. Бреше він.
Сотник покусував вуса.
— Дайте сюди Євангелію та книгу "Порядок".
Розсовуючи плечима людей, писар пішов до своєї кімнати і вніс Євангеліє та хрест, а також судову книгу "Порядок". Книгу "Порядок" поклав біля сотника, Євангеліє, а на ньому хрест, посеред столу.
— Що ж,— задумливо мовив Шквиря.— За законом першою має дати присягу повідна сторона. Склади присягу, Вівде.
Я завмер, зачаїв подих. Ось зараз Касьчина мати ступить крок уперед, покладе руку на хрест і в одну мить прирече Милю до катівницької смерті. Страшна це річ — присяга на хресті та Євангелії, але страшна й неслава на дочку, я вже вірив Милі, але, кажуть, є такі люди, які можуть скласти обмильну присягу, їх дуже мало, одиниці, це несостеменні грішники, й караються вони потому тяжко, до смерті, але що потім з того Милі? Що з того мені, котрий втрачає єдиного товариша!
Рахуба зяпнула ротом, подивилася на дочку, на суддів, враз опустила голову й почала вдавати, що поправляє кибалку.
— Я... не знаю.
— Тоді покличте Філона, він учора приїхав,— звелів Шквиря.
Осавулець прорив плечима дірку в натовпі й потягнув з сіней чорного, зашмаленого Філона, чумака, Касьчиного чоловіка, який лупав очима й озирався на всі боки.
— Ти все чув? — запитав його сотник.
— Та все,— понурив голову Філон.
— Можеш скласти присягу за свою жінку? Філон буцнув головою, неначе бичок, який хоче когось ударити, й кинув з-під лоба:
— Нехай за неї чорт складає. Псу вона жона, а не мені.— Й подерся крізь стовписько тіл надвір. За ним кинулася Рахуба, всі (і я також) вважали, що вона втікає, але по якомусь часові вона вернулася й притягла за собою Філона. Той переминався з ноги на ногу, набичивши голову, в шапці, яку забув скинути.
— Я... себто... готовий присягнути.
— Е ні,— заперечив один з осавулців, товстий, як бочка, чоловік з головою, що вросла в шию.— Ти побіг з права. Це вона. Рахуба, Вівдя тобто, умовила тебе вернутися.
Філон задки відступив від столу. А Шквиря для чогось погортав "Порядок", глибоко зітхнув і звернувся до Каськи:
— Твоя черга, Касько.
Каська мовчала й дивилася в підлогу.
— Може, Касько, він усилував тебе до гріха спросного? — раптом кинув Касці рятівного мотузочка один з райців, який сидів з лівого краю.— Може, в тебе не стало сили?
Я дивився на Каську, дивився на стіл, де лежало велике, в металевій оправі Євангеліє та поблискував самоцвітами хрест, і мені аж терпло в грудях. Мені здавалося, що Євангеліє то засвічується ясним світлом, то тьмяніє й росте на очах: вже воно на півстолу, вже на весь стіл, а хрест аж загорівся зеленуватим світлом, яке проникало в груди. Я подумав, поклади в цю мить на нього два пальці та склади неправдиву присягу, пальці згорять на тому вогні.
Мабуть, щось подібне відчувала й Каська, бо відступила від столу й аж заплющила очі. Тоді втрутився до розмови ще один осавулець, мабуть, не тільки для того, щоб дознати правди, а наперекір осавулцеві, який захищав нецноту Каську.
— Яке там усилував. Ви не знаєте Каську! Моєму покійному кумові, Митрові, вона заборгувала чотири вози сіна й розрахувалася в один раз. Він сам мені розповідав. Покликала до стодоли, сказала, що його там чекає жінка, він пішов... І того... вже не вирвався.