Якось я повів з ним балачку, що ось, мовляв, знайдемо його Улиту, обсядемось десь на скупні й почнемо господарювати втрьох. Миля довго мовчав, я думав, що він обмізковує мою пропозицію, а він раптом сказав:
— Проп'ю я все, і своє, і твоє, і Улитине. Я стенувся й подумав, що так воно може й статися. А ще подумав: це від того, що Миля згубив одміну поміж добром і злом, згубив путь істинну. Й намагався його настановити на неї молитвами, притчами, оповідями про життя святих праведників. Миля ж часом збивав мене з пантелику несподіваними запитаннями, скажімо, такими: то все святі, вони десь там, покажи мені праведників на цьому світі, хто з багатіїв роздав своє майно бідним, у якому царстві-государстві є старшини, які не обдирають своїх підданих, чому цар не сплатив мені грошей полонянських?
На ці запитання я був не годен відповісти.
— Оце знайду Улиту, заберу з монастиря і поженю вас. Вона майже такого віку, як ти. Піду в мандри, а до вас навідуватимусь відпочити.
Я не захотів розчаровувати Милю, хоч знав, що вже ніколи ні на кому не одружуся.
Останнім часом я майже згубив Милю з очей. Унадився він у шинок, пропадав там, іноді й заночовував. У тому шинку порядкувала Каська, жінка моторна, горласта, лукава. Казали, що підпилих козаків вона пригощає горілкою, настояною на тютюні, ще й обшахрайовує їх, казали, що підкуповує горілку "чорну", курену таємно, не по закону, казали, що бере в заклад усе, навіть сподні, й казали, що перепродує крадене. А з вигляду свята та божа, губи чирвою, в очах веселі зайчики, показна з себе, ставна, огрядна, перса, прости Господи, так і рвуться з шнурівки, лицем вродлива, червонощока. У Каськи був чоловік, чумак, він рідко коли навідувався додому, соромітники піджартовували, буцім він боїться своєї Каськи, з нею жила й мати, пащекувата тітка, вона наглядала за господарством, бо мали корови та вівці й чималий шмат поля, на літо наймали наймита.
Кілька разів я навідувався до шинку й кожного разу здибував там Милю й вельми був подивований, що Миля не п'яний. І був він якийсь... таким я його раніше ніколи не бачив: веселий та балакучий, і навіть показував за столом мудрації, котрі приводили всіх у велике замішання: крутив варені яйця, й вони кудись зникали, втикав у одне вухо голку-циганку й витягував з другого, підкидав угору шеляга, а клав на стіл два. І був... байдужий до мене. Байдужий геть, просто не помічав мене.
Здавалося, він забув про все, про наші радощі, про наші злигодні, про наші спільні молитви, про ночівлі в полі та в лісі, коли здається, що в світі немає більше нікого — тільки нас двоє, і згинь один — згине й другий. Мене це не те що стривожило — я вже не боявся доріг, та й нині мав гарний прихисток,— спантеличило, образило, обурило. Спочатку я спробував крутитися біля Пилипа, сподіваючись, що він зверне на мене увагу, в'язнув до нього з розмовами, але він одмахувався од мене, наче од набридливої мухи, тоді я вирішив покарати його своєю відсутністю, своєю байдужістю. Кілька днів не потикався в шинок, впевнений, що він сам прийде до мене, але Миля не йшов. І я впав у тугу, в яку вплелася злість. Думаючи про Милю, я насамперед думав про його недосконалості, вади, віднаходив їх безліч і радів: за ким я шкодую, з ким водив дружбу! Сліпець!
Але хоч який був недосвідчений, почав помічати, що особливо пожвавлюється Миля в присутності Каськи, тоді він стає Милею, якого я раніше не знав: штукарем, мартоплясом, дотепником і сміюном. Якось, коли він оповідав при Касьці про наші мандри, я зауважив йому (Каська вже пішла), що Каська не та жінка, перед якою можна виставляти товариша на посміховисько.
— Яка це не така? — невдоволено мовив Пилип.
— Ну, така... Легковажна.
— Що ти знаєш про Каську, блеєш, як теля,— обурився Миля.
Я образився, але іншого разу вже навмисне почав переповідати Милі те, що говорили про шинкарку по селу, й Миля захищав Каську з такою ярістю, що я зрозумів усе. Тепер він вже й сам, ледве ми здибувалися, не помічаючи, що стає набридливим і навіть смішним, починав розхвалювати Касьчині достоїнства, й така вона, і така — й розумна, і добра, й сердобольна — ну хоч ікону з неї малюй. Те, що я розгадав Пилипову переміну, не заспокоїло мене, навпаки, в мені спалахнула зла ревність. Захотілось помститися Милі, та що я міг йому зробити?
Доля помстилася сама. І Пилип не був ні в чому ніскілечки винуватий. Навпаки, як я вже сказав, він на той час рішуче перемінився, його мовби несла весела, одчайна хвиля, й він летів на її гребені й з того гребеня дивився на інших — поблажливо, зичливо, привітно. І навіть коли одного разу в шинок увалився п'яний, роз'ятрений солдат, котрий тягнув, неначе скотину, миршавого, з довгою чорною шиєю селянина, який дивився покірними скотинячими очима,— п'яний солдат ухопив на вулиці селянина й вимагав, щоб той зів його до молодиці, а селянин, не знаючи, як відкараскатись, привів солдата в шинок,— Миля не скипів, не оскаженів, а тільки міцно-преміцно взяв солдата за обидві руки, примусив випустити мичку змицьканого дядьківського чуба й посадовив на лаву. А потім замовив кварту горілки, й вони випили з москалем, і той пішов, і я образився за Милю й за всіх нас, скипав ядучою жовчю, вишукуючи ущипливі, принизливі слова, котрі адресував Милі.
А Каська плавала по шинку, неначе пава — пишна, величава, впевнена в собі. Я ж почував тривогу, мені здавалося, тут, у шинку, саме повітря нездорове, наповнене нею, гріхом, оманою. Я сидів у куточку біля печі сердитий, покинутий і недобрими очима дивився на Каську та Пилипа. Боже мій, які ми захланні, які немилосердні до чужого щастя! Хоч, якщо поміркувати розважливо, так його там і бути не могло. Я думав про своє кохання, думав-про кохання Пилипа та Каськи й возносився над ними. Хоч чим мені було возноситись!.. Майже кожне велике чи мале кохання кінчається однаково, гріхом, а потім, власне, нічим — споминами добрими або поганими. Але без нього життя б стало сірим, як рядно.
Одного вечора підпилий Миля показував всілякі мудрації, вивернув свою кишеню, й з неї випав разок намиста — з дрібненьких червоних камінців, поміж тими камінцями поблискувало кілька такого ж розміру золотих кульок. Миля одразу підібрав та заховав намисто до кишені, але те не лишилося непоміченим, червонясте намисто гаразд знало в селі чимало молодиць та дівчат, Каська не раз похвалялася ним. Чутка побігла по селу, як вогонь по пороховій трубці до бочки й долетіла до родичів Касьчиного чоловіка. Ті заявилися до управи. В понеділок двоє осавулців прийшли до бондаря й забрали Милю та посадовили до маленької комірчини, яка містилася за кімнатою писаря біля дверей, котрі вели на подвір'я управи. Зізнаюсь на власний сором — спочатку я був зрадів тому ("Ага, не слухався мене, зв'язався з нецнотою"), а потім злякався. Бо того ж дня до управи покликано Каську та її пащекувату матір, прозивану в селі Рахубою, й ті наробили лементу: украв проклятий зайда дороге намисто, вони шукають його вже три дні, намисто лежало в прискринку, загорнуте в полотно. На тому скінчився день, я не знав, що думати, не вірив у Пилипове злодійство, але ж кілька чоловік бачили намиста в Пилипа. Увечері я спробував прокрастися до комірчини, в якій сидів Пилип, але осавулець не допустив мене а двері з другого боку зборні були замкнені.