Того першого дня Різдва 1723 року Полуботок з Вельяміновим візитами не обмінялися. Проте третього дня гетьман прийняв запрошення президента колегії і був у нього на іменинах. Там і сподибав звістку, що цар вернувся з Астрахані в Москву. Кажуть, що люди найдужче веселяться у великому щасті та перед великим лихом. То, мабуть, правда. Ще ніколи не справляли глухівчани так бучно Різдва, ще ніколи не бачили глухівські вулички запряжених у глабці коней в таких дорогих рондах, стрічках — хоч куди тут їздити — найдальші гостини — за верству. І весілля бучні та голосні, і Водохрище на шостий день на льоду, куди вийшло самих попів у золотих ризах душ сто, і хрест з льоду сажнів три заввишки, й престол, і сотня глухівська з двохсот козаків пройшла тріумфальною ходою по льоду, а що вже люду — не протовпитись.
Не було там тільки Полуботка. Він сидів удома, й до нього заходили то Борзаківський, то Жураковський, то Войцехович — його зять, сотник седнівський,— то Іван Добронизький — сотник переяславський — сестринець. Все — люди вірні, такі, що вміють пильнувати таємниці. Гетьман радився з ними, кого послати до Москви. Намітили двадцять чотири особи: Василя Кочубея (сина Кочубея, страченого Мазепою), Андрія Миклашевського, Петра Кулябку, Степана Гамалію, інших двадцятеро, й написали їм листи з проханням негайно прибути до гетьманської столиці. Й приготували листа цареві, його складали довго, переписували кілька разів: просили елекціі — виборів гетьмана, голосами вільними, за давнім правом. Полуботок здогадувався, що цар відтягує вибори з певною метою, має якийсь потаємний замисел, відав і те, що його цар до булави не допустить, й мав те за марницю, волів, аби обрали будь-кого, але таки обрали. Про елекцію просили і в листі до Меншикова, одначе Борзаківський, котрий мав його вручити світлійшому, спочатку повинен був розвідати, яким духом дихає князь. Поспішали — царя легше досягти в Москві, й там більше людей, зичливих українській справі, в Пітері Петро мається особливо запекло, незгідливе й уперто. Може, то так діють на нього невські тумани, може, почуваеться там занадто впевнено, може, щось інше розпалює і дратує його.
Поки укладали посольство до Москви, поки умовляли старшин на ту факцію, з Москви надійшов указ про настановлення ще трьох московських комендантів в українських містах: Богданова в Чернігові, Яковлєва в Переяславі і Пашкова в Стародубі. Вражений тим указом, Полуботок написав цареві, що це небачене попрання наших вольностей, законів і пунктів Хмельницького, адже за пунктами комендант мав бути тільки в Києві, вже потім, по Полтавській битві, цар домігся, щоб такий комендант сидів у Полтаві, тепер понаставляли комендантів скрізь, і всім їм ставилося в обов'язок не тільки займатися гарнізонними справами, а й втручатися в справи полкові.
Гаразд пам'ятаю гетьмана в ті дні. Він часто від'їздив — у полки та сотні,— стемнів лицем, чоло перерізали глибокі зморшки. Я тоді ще не все розумів, молодість має той триб, що шукає собі кого наслідувати. Таким прикладом ставав мені наказний гетьман. Він бачив далі всіх нас, розумів усе глибше за нас. Пам'ятаю вечір у канцелярії, вже майже всі розійшлися, нас лишилося чоловік сім. І тоді зайшов гетьман. Втомлений, мовчазний. Сів на стілець, простягнув до грубки, до вогню великі руки, звиклі й до чепіг, і до шаблі, дивився у вогонь нездвижним поглядом. Щось важко думав. На дворі лютувала завія, торигала віконницями, била у вікна сухим снігом, завивала, гуділа. Гарно в таку погоду біля вогню й страшно в полі чи в лісі. Хтось із нас запитав, чи немає вістей із Москви, й зненацька в гетьмана мовби щось зсунулося з душі, й він сказав:
— Яких вістей чекаєте? Добрих? А хто їх подасть? Не потрібні ми нікому ні нині, ні прісно, ні вовіки віків. Мабуть, з немилості Бог оселив нас на такому велелюдному перехресті. А на перехресті — он які вітри гудуть. Чуєте,— схитнув головою в бік вікна.— То одна буря котить нас, то інша. Ми порізнені й не можемо взятися за руки. Нас купляють, нас продають... Ми брязкотимо шаблями, кидаємося в кривавий вир і... потикаємо один одного. Наші прапори порвані в ганчір'я, над нами чужі руки зводять чужі прапори. Ми завжди перед кимось винуваті. Чужинці їдять наш хліб і дорікають нам, що він не такий смачний, як їм би хотілося. Ми безсилі й убогі, кожен з нас стає багатим і сильним тільки тоді, коли служить дужому можновладному чужинцю. Ми боїмося подати один одному руку, боїмося щиро поговорити один з одним.— Він зітхнув.— Може, й правильно робимо. Учіться, хлопці, цієї науки. Вона проста, нагріє та нагодує. Бо інакше можете вскочити в халепу. Скрізь є вуха, скрізь є пильне око... Не звіряйте один одному помислів. Не любіть один одного й нікого в світі не любіть. Ні батька, ні неньки. Бо можуть і їх взяти в заставу, примусити відректися від вас. Легко відрікатися не люблячи. Не любіть край свій. Він гарний гаями і полями своїми, але зганьблений, він тричі политий кров'ю батьків ваших, і ви їсте кров їхню, яка проросла в жито. Любіть тільки самих себе...
Полуботків голос затремтів. Я ще ніколи не бачив його таким. У мене на душі бриніли сльози. Не знаю, що спонукало гетьмана отако відкрити душу — якась велика невдача, чиясь незгода, чиясь зрада, бо пощо говорив нам таке! А може, що молоді, хотів, аби запам'ятали ті слова, передали внукам, та й вірив нам, а ми були готові офірувати йому всім, навіть життям.
Я кажу ми, маючи на увазі Борзаківського, Биковського, Рубця, Добронизького, Войцеховича. Себе я туди не долучаю. Я на той час мало знав валечних справ і знав багато ницих — обманів, кривд, я мало знав правдивих, гідних шани людей, і більше — дрібних, багатих статком і малих душею. Я спізнав пронизливих вітрів на перехрестях і дуже мало затишку. Донедавна гадав, що оце писарське місце — зручне, затишне, більшого я не хотів. і не думав про власне прийдешнє, й не до кінця переймався тим, що казав Полуботок. Вбуравлений в свої лиха, я й на світ дивився крізь ту малу, проверчену лихим свердлом дірку, і якщо з'являлися мрії, то вельми непевні. То марилися мені мандри в далекі землі, то затишне місце на безлюдді над річкою... Списані на шкурі кривди боліли, але то, здебільшого, були тільки мої кривди, я їх гоїв отрутою власного серця. Пам'ятаю, я тоді сказав: