— Без відома колегії універсалів не посилати! Ніяких повелінь, які супротивні повелінням колегії, також! Інакше...
— Я наказний гетьман, і це ствердив сам цар. Вище гетьмана на Україні ніколи нікого не було. До того ж, я знаю тутешній люд і звичаї набагато ліпше за вас, бо тут народився і прожив життя.
— Я бригадир і президент,— заревів Вельямінов.— А ти що таке переді мною? Ніщо! Ось я вас зігну так, що й інші тріснуть. Государ наказав перемінити ваші давнини й робити по-своєму.
Я дивився на президента колегії. Я розгадав його. Він тільки вдавав лютість, злість. Насправді ж нічого того не було. Це був млинок, змайстрований і виставлений на вітер дужою, підступною рукою. Не перший і не останній. Він — негідник, але таким його пустив у світ творець, не той, що на небі, а той, що на землі.
— Пане бригадир. Де вчилися такої вшетечності? Хто ваші батьки? — запитав Полуботок.
— А що тобі до того? — спантеличився Вельямінов.
— Нічого. Просто в нас не прийнято ображати людей. Та ще старших віком. Навіть школяр те знає. А потім... Шкода вас. Отако напнетеся... Погляньте, як посиніли... Удар може вхопити...
Троє штаб-офіцерів, які стояли за спиною бригадира, поопускали погляди. Вельямінов налився бурякове й заревів уже зовсім не до речі:
— Я вам указ!
— Тільки неправа людина може кричати. Ви не поважаєте наших законів і не поважаєте своїх. Мені соромно таке слухати. Мав вас за просвіщенну людину, а ви маєтеся, наче п'ятий солдат. Не соромтеся самі, не соромте честі мундиру свого. Йдіть звідси добром. Про все я повідаю його величності. І, зрештою, готовий будь-якої хвилини, хоч і зараз, задовольнити ваш афект лицарським звичаєм, який і ми, козаки, знаємо.
Вельямінов удав, що не почув останніх слів.
Полуботок відав: все, що чинить Вельямінов, то за таємним велінням царя, яке бригадир і виконує. Це не людина, а державний батіг, і він не зупиниться. Наступає тяжкий час лютого двобою з стодужим змієм, яким є російська державність.
Щось кривавилося перед очима гетьмана, й серце йому стислося, і, щоб хоч на мить відволіктися від тих думок, не датися на підмову царського посіпаки, адже він пащекував ще й для того, аби викликати його на сварку, аби Полуботок необачно сказав щось у бік царя, Москви, підвівся й подивився на євангельську картину, на якій двоє сіячів сіяли зерна. За ними йшли білі птахи й клювали ті зерна.
— Ми люди мирні,— мовив гетьман, звертаючись поглядом до штаб-офіцерів.— Ми ратаї, тільки лихо змушувало нас брати й руки шаблю. Ми завше захищаємось, а не нападаємо. Така нам випала доля. Ми сіємо зерна для всіх, хто йде до нас з миром. І для птахів небесних також. І живемо в злагоді з Богом та законом, який є Божим, праведним. Подумайте об сім.
Я бачив, як по тій розмові гетьман вийшов на подвір'я, пройшов на вал і став під кленом. Я бачив, як приклав він до серця руку й зітхнув. Він звик ставати проти ворога з шаблею, а тут доводилося ширмувати словами, та й то тільки закладатися, а не нападити. Важкі це змаги, і — ніякої світлини попереду. Він обвів поглядом хати і сади на передмісті, річку й заріччя, темний ліс на овиді. О, як він любив цей свій край, о, як бажав йому добра, хотів його захистити. Віддавав йому в офіру всі свої сили й життя.
* * *
Бій розпочався лютий, жорстокий, нещадний. Не свистіли шаблі, не гримали гармати, але втрати були не менші, ніж в найкривавішій битві. Хиталася під ногами твердь, але це помічали не всі. То більше, по тій стрічі Вельямінов зрозумів, що програє у словесній змазі, та й інші факції вимагали обачності, обережності. Ніштадтський мир, день ангела Катерини, Петрової жінки, мусили святкувати разом. Хто святкував, а хто вдавав, що святкує. Старшина знала, що в Пітері буде відомо, як справляли день ангела цариці, отож гримали гармати й хитрий Троцина орацію тримав, у якій порівнював царицю з орлицею, а її чоловіка з орлом, котрі сидять на високому піднебесному сідалі й оглядають свої володіння.
Так дожили до Різдва Христового. У перший день світлого Різдва зібралася старшина в Генеральній канцелярії і пішли всі до церкви. День був морозяний, сіялася легенька пороша, посипала червоні та зелені верхи шапок, кожухи, сукнами криті. Панував настрій урочистий, святковий, дзвони дзвонили по всіх церквах. Мені здалося, що вони дзвонять не в одне, перемовляються потаємно між собою — Миколаївська тут, у місті, і Богородиці Різдва на Веригіні, в цій старшина слухає службу, там — Вельямінов з штаб-офіцерами. А Бог один і Різдво одне на всіх! По тому старшина ненадовго зайшла до Савича й віддала там пошанівок вину угорському та кримському, і старший канцелярист Матвій Себастіанович мав переру латиною, яку всі слухали з увагою та достойністю.
Далі старшина нанесла візит Полуботку, і в шумній тісняві Троцина говорив орацію, аплікуючи гетьманове правління до новонародженого од коліна Навинового Христа Господнього, по тому всі пішли до гетьманші, яка частувала старшин улюбленим напоєм покійного — вином французьким, настояним на грушах-дулях. Туди прийшов і Вельямінов з прокурорами, й знову Себастіанович мав переру латиною, й московити не зрозуміли жодного слова, бо латини не знали. Москва і Пітер були напаковані іноземцями, і вся та випадкова мішанина мов тільки поглиблювала одвічну московитську заскорузлість та неграмотність.
Українці, приїхавши в Москву підписувати укладену в Переяславі угоду, не знайшли там освічених людей, на всю Московію була одна друкарня, та й та майже перестала друкувати, і всі священні книги переписували від руки напівграмотні дячки, й допереписувалися, що з тих книг не розуміли нічого не тільки миряни, а й самі священики. Й тоді було закликано з Київської Академії тридцять академістів з Єпифанієм Словинецьким на чолі, й вони переклали з грецьких оригіналів Євангеліє і псалтир, і канонік, і всі інші священні книги, фундували друкарню та видали ті книги, а також багато інших — математику та астрономію, і космогонію, і Фукідідову історію, і житіє Олександра Македонського, й багато-багато інших. І приїхав туди ще один київський академіст — Симеон Полоцький та заснував школу, й спорудив комедійні хоромини, у яких лицедіяв свої ж драми з життя священного, й почав учити московитів римованого віршування, бо вони такого не знали й не вміли. Цар Олексій та патріарх Никон благоволіли до киян, одначе знайшлося чимало темних людей, які почали гукати, що українці навчають їх латинської схизми, богопротивної Арістотелевої науки, закликали молитися по-старому, хреститися двома перстами (пам'ятали Бога-вітця та Бога-сина, а Бога-духа забули), й стався там розкол церковний, і зазнали кияни чимало кривд, одначе, й після повергнення їхнього найбільшого заступника Никона, цар Олексій не велів проганяти українських академістів, а запросив з Києва ще кільканадцятеро. І так — донині. Стефан Яворський береже патріарший престол, Феофан Прокопович навчає княжат та укладає план Пітербурської академії, цар вельми полюбляє погомоніти з київськими вченими академістами і... хоче затоптати землю, в якій вони виросли й звідки наука розпросторюється по всій землі слов'янській. Московитам ще потрібно довго пнутись, аби науку творити від себе. Одначе це — до слова.