Містр замахнувся канчуком-восьмериком і вдарив. Старий Шатило навіть не здригнувся. Витримав усі тридцять ударів, і кров текла йому по розшматованій спині, й канчук розбризкував кров по сірих стінах. Коли ж почали бити Шатилового зятя, тонкошийого парубійка, він зайойкав, закричав, а далі запросився, щось забелькотів, либонь, хотів повідати якусь таємницю, але на нього пронизливо, нищівно подивився тесть.
І я дивився на те страшне дізнання. Не знати чому. Адже міг не бути при тому. Але стояв, і моя душа кричала, і бушували в грудях страх, осуд, злість. А я стояв. Стояв зовсім не з цікавості. Просто сказав собі, що мушу вистояти до кінця, мовби готував себе до чогось, хоч до чого, не відав сам. Страх ходив у мене попід ребрами, мені хотілося втекти звідси, але я собі того не дозволяв. Вже розумів, що життя суворе й страшне і, аби вижити, маю знати все про нього, щоб лишитись людиною й не зрадити за першої лихої нагоди себе самого.
Зойкав парубійко, зойкала моя душа, мовби то її містр смугував канчуком-восьмериком. Шатили так нічого й не сказали, і тоді Тарасович і полкові підсудки повеліли відвести їх знову до цюпи, а завтра допитати синім залізом.
Одначе наступного дня допит не відбувся. Увечері сталася пригода, яка перевернула життя містечка на кілька днів згори донизу. У Коропі стояли постоєм солдати Сибірського полку, чималий гурт їх того вечора гуляв у корчмі. Спершу вони платили, а далі пили і їли й пішли, не заплативши. Корчмар побіг за ними, просив заплатити, солдати реготілися і йшли собі далі.
— От глупий хохол,— казали, а один зупинився й штовхнув корчмаря, аж той упав на тин і затявся. І загорілася в корчмареві злість, він вихопив з тину кілок і вдарив солдата по плечах. Той закричав і упав. Решта солдат кинулися до корчмаря, той ударився навтьоки й прибіг до козацької дерев'яної фортеці. Там вже готувалися на ночівлю, корчмар ускочив, і козаки зачинили ворота. П’яні солдати почали кидати гласи в фортецю, погрожували, двоє подіставали шаблі й штрикали в щілини між дошками воріт, поранили одного козака в ногу. Далі солдатам надійшла підмога — прибігло ще кілька з рушницями, почали стріляти. Стріляли й козаки з фортечки. І вдарили в литаври на сполох. І повискакували з хат збройні козаки. Солдати відступили до в'язниці, либонь, вирішили тримати облогу там. Сторожа хотіла їх не впустити, вони прогнали сторожу. Потому, бачачи, що непереливки, повідбивали замки й випустили в'язнів. Мабуть, сподівалися, що ті кинуться на козаків, а може, мали якусь іншу гадку. Проте в'язні, а було їх душ двадцять (і Шатили з зятем серед них), всі побігли до річки, перепливли її, тільки двоє лишилося на цьому боці — не вміли плавати. Та ще лишився якийсь в'язень, він не захотів утікати. Солдати ж, у яких на той час пройшли хміль і гарячка, бачачи, що вскочили в чималу халепу, зламали в тюрмі мостини й прокопали хід на волю — в такий спосіб замітали сліди.
Наступного дня почалося слідство, його вели полковник Сибірського полку та два майори, а також були покликані бурмістр і сотник коропські. Ми також прийшли на тюремний двір. Туди привели двоє солдатів, які казали, що підкоп зробили в'язні, й привели в'язня, котрий не захотів утікати. В'язень посвідчив, що підкоп вчинили самі солдати, й показав, як це вони робили. Солдати заперечували, погрожували в'язневі. Я дивився на в'язня, й що більше вдивлявся в його обличчя, то дужче мене охоплювало хвилювання. Це був… Пилип Миля. Дебела постать, кругле, як діжа, обличчя, тільки змарніле вельми, пронозливі очі, які не викликали довіри в тих, хто чинив дізнання.
Я стояв у гурті. Миля мене не бачив. А хвилювання огортало мене дедалі дужче, Я не знав, що вчинив Миля, чому знову опинився в цюпі, може, убив кого або обікрав, не вельми хотілося освідчуватися в такому знайомстві. Але в цю мить згадав Христа і апостолів його, які відреклися від нього, й хоч Миля не був Христом, а я його апостолом, ступив уперед і сказав, що цього чоловіка знаю і даю йому віру. Солдатів тут же взяли під варту. Миля ж не стільки зрадів мені, скільки здивувався, що я в таких шатах і при такому товаристві. Я ж повів мову далі: якщо провина цього чоловіка, тобто Милі, невелика, віддайте його нам зі всіма його шкодами на виправлення та замолювання гріхів. Не знаю, звідки в мене взялася така сміливість — перебрати на себе Милині гріхи. Мабуть, все-таки не вірив, щоб Миля міг вчинити якийсь великий богопротивний гріх.
Бурмістр відказав, що провини Милі не вельми означені й, оскільки він не втікав, отже, почувається не винуватим, і можна віддати його на нашу волю.
Отак привів Милю на двір, в якому стояли постоєм. А що там стало тісно, й хотілося спочатку поговорити з Милею самому, а вже потому привести до розмови з Тарасовичем, ми перебралися до сусідньої хати.
Миля охмолостався дуже швидко, пішов кудись і вернувся з пляшкою горілки, сіном заткнутою, запросив до чарки чинбаря, й господиня поставила нам на стіл вечерю — холодець з квасом та пироги з горохом, а також були огірки свіжі, й ми славно повечеряли. Подивував, як то швидко Миля дістав горілки, либонь, у нього й грошей не було, у нього їх не було ніколи, а якщо й завалявся якийсь гріш, мали б одібрати перед тим, як запровадити до в'язниці.
Господар постелив нам у коморі, але я дуже швидко вибрався звідти — такий там стояв сморід од шкір, котрі, либонь, тільки недавно звідти забрали. А Миля любісінько вклався й спав до ранку, я ж кулився на кулях очерету під хлівом, і заважали мені спати брехання собак, якесь шемрання в соломі, возіння горобців у стрісі над головою. То були дуже неспокійні горобці.
Вранці, па сніданку, Миля розповів мені свою одіссею:
— Як розійшлись ми тоді, пристав я до купців татарських, пограбованих. Хоч не все в них і пограбували — гроші вони сховали в землі, в наметі. Припрошували вони мене до себе, бо боялися грабіжників. І подумав я: поїв християнського хліба, давай скуштую поганського. І став їм у пригоді, бо таки спробували напасти на нас у степу комишники, але я лад своїм татарам дав, прогнали розбійників. То ж як минули Перекопську башту і прийшли в Крим, в улуси їхні, купці подякували мені й заплатили добре. Чи не вперше після французьких дукатів, за плавання по морю отриманих, мав я в руках стільки золота. І вирішив поваласатися по Криму, купці виклопотали мені у якогось дуже високого старшини ярлик на переїзди ще й листа подорожнього, і я помандрував на Козлов, далі на Кафу, ще раз подивився на море, але воно мене ні холодило ні гріло. І остирилося мені тамтешнє життя — немає горілки доброї, самі вина, немає балачки до душі: з татарами не набалакаєшся, бо й кепсько знаю по-татарськи; а свої там здебільшого в услуженії рабськім, а ті, що на волі,— дуже хитрі. В одному містечку, вже по дорозі назад, спізнав я жінку з оцього самого Коропа, Харитиною її звати, вона втрапила в неволю, поїхавши в гості до сестри під Полтаву. І хоч прожила в татарському брані чотири роки, так побивалася за домівкою, за донечкою своєю, за ріднею, так день і ніч плакала, що пожалів я її й заплатив татарину викуп з тих грошей, що лишилися. Татарин не дорого взяв, бо за тими слізьми й побиванням всяка робота валилася в неї з рук і користі з неї татарину було мало. Отож купив я ще коника та візка на двох колесах, і поїхали ми. Їхали довго, майже три місяці, й спізналися за дорогу ближче й, що гріха таїти, жили вшетечно. Себто, вона дужче призвичаїлася до мене, чи й так сказати — закохалася. І я трохи звик до неї. Але приїхали, і я по закону передав її чоловікові в руки. І раптом вона в крик, не хочу з чоловіком, хочу з тобою. Тут і моє серце трохи заниділо, але ж закон є закон. То вже потім я дознав, що й чоловік її хотів узяти шлюб з одною пристаркуватою дівкою, умовляли попа, аби повінчав, і той вже був завагався, а тоді таки відмовив. Воно й зрозуміло: важко чоловікові в хаті без господині, та й Харитина хоч і не вельми показна з себе, маленька, тендітна, а таки ж гарна. Отож вона й давай мене таємно вмовляти: втікаймо вдвох, і квит. Я довго не хотів, а потім здався: жінка просить, як не поступитися. І подалися ми тим самим возиком на Новгород-Сіверський, аби далі в руському краї сховатися. Але Харитинин чоловік зібрав погоню, й наздогнали вони нас біля Мезина й вернули її силоміць додому. І ухопила тоді мене досада, а за нею й злість, купив я жупанок польський, перекрутив вуса, перемінив і шапку, лишив возика, а на коника поклав сіделечко, й припхався вночі знову в Короп. Думаю, дери лико, як дереться — любись, поки тебе люблять. Де ще така дурна знайдеться... Та й злість же... Приїхав увечері, зустрівся мені козак, я й почав розпитувати про Харитину та про її чоловіка, як там та що, й видаю себе за ляшка. А той козак упізнав мене, тільки вигляду не подав, а був він родаком чоловіка Харитини, та одразу до нього. Коли б я хоч був сховався де-небудь, а то, дурний, в корчмі сидів. І мене любісінько попід руки з корчми та прямісінько до цюпи...