— Чого мовчите? Я пишу в Москву. Пишіть і ви, бо мені не до кінця ймуть віри.
Кілька чоловік написали до Сенату, одначе підписувати листи не квапилися. Врешті підписалося від полків сімнадцять чоловік, здебільшого не перші люди, й принесли листа Полуботку. Той відніс його Вельямінову, аби, за законом, генерал передав до Сенату. Й знову вони говорили гостро, й знову слова летіли, як стріли, пущені з близької відстані. Полуботок вернувся з листом, почав шукати значних козаків, які б одвезли скаргу в Москву, але ніхто не хотів її брати до рук. Врешті повіз сотник Холодович.
* * *
На той час випало мені їхати з Пилипом Борзаківським при судді Тарасовичу в містечко Корон на вияснення кількох справ. Суддя Тарасович — опасистий чоловік літ під п'ятдесят, неквапливий, трохи занудливий, сповнений самоповаги, коли він починав говорити навіть про найбуденніші речі, скажімо, які страви любить, то зупиняв коня, й ми мусили зупиняти коні та слухати уважно, тобто вдавати, що слухаємо, хоч у очах Борзаківського грали жовті бісики; тими зупинками підкреслювалася важливість того, що оповідає суддя, й це нам настирилося добряче, далі ми хоч і зупиняли коні, одначе проїхавши вперед, і суддя промовляв нам у спини.
Борзаківський, хоч поглядав на Тарасовича іронічно, слухався його — суддя свою справу знав і закону пильнував. Від Борзаківського, як і завше, пахло кагве та гішпанським тютюном, кагве він примудрявся варити навіть у дорозі, в полі, на маленькому тиблику, й пив її невеликими ковточками, Тарасович бридував тим напоєм і запивав обід узваром, який його служник возив у шкіряному мішку. Узвар укисав, і служник потім довго мив мішок у річці.
У Коропі ми зупинилися в дяка й взялися до вияснення справ. Одна справа була химерна й не вельми складна. Півтора тижні тому помер заможний господар Йосип Остапенко. Лишив трьох синів, всі були одружені, старшого, Радна, він відділив, двоє молодших жило при ньому. Почали ділити батькове майно й знайшли в скрині грамоту гетьмана Мазепи — на козацтво Йосипу Остапенку. За особливі заслуги в Кримському поході, у який Остапенко ходив козацьким підпомічником, його було уведено в козацьке звання. Одначе до самої смерті Остапенка про те, окрім нього самого, ніхто не знав, і невідомо, чому Остапенко приховав грамоту. Може, через те, що козаків тоді щороку посилали в походи, а в Остапенка — три сини, не хотів, аби погинули на каналах та в болотах північних, а може, боявся, що грамота — підписана Мазепою, якого проголосили зрадником і якому в церквах вичитували анафему.
Тепер, коли підпомічників почали загонити в посполиті, сини вирішили оприлюднити грамоту й однімали її один в одного. Не втаємниченим у закони, їм здавалося, що козаком стане тільки той, хто заволодіє грамотою. Зчинилася в хаті буча, втрутилися невістки й собі почали виривати папір. Брати чубилися, сварилися, кожен доводив, що грамота має належати йому. Найстарший — за законом старшинства, найменший — бо посідав батьків спадок, середульший — бо доглядав батька до смерті. У тій бучі вже добряче пом'яту й пошарпану грамоту вдалося вихопити наймолодшій меткій та проворній невістці. Саме топилося в печі, й вона з криком: "Коли так, нехай вона не дістанеться нікому" вкинула грамоту в піч, й папір згорів. Уже наступного дня Остапенки дознали, що за тією грамотою мали бути козаками всі троє, але її вже не було.
Що могли вдіяти ми? Ніхто з людей, окрім самих Остапенків, тієї грамоти не бачив, не знайшли запису ні в Генеральній, ні в полковій канцелярії. Склали на папір свідчення самих Остапенків, списали, хто з них що пам'ятав, а пам'ятали вони надзвичайно мало, та й поклали для передачі Генеральному суду. Надій на те, що суд ствердить за Остапенками козацьке право, не було ніяких — чверть віку лежала грамота в Остапенка в скрині, а сам він з синами сповняв посполитський закон. Остапенки намагалися дати Тарасовичу хабаря, але він хабаря не взяв. А ми з Борзаківським з'їли в Остапенковім саду велетенську, в жовтих порепах диню-дубівку, вельми смачну. Не знаю, чи є те хабаром. Ще Борзаківський пожартував з Остапенками, які сікалися до наймолодшої, вельми гарної на вроду, невістки, мовляв, оддайте нам її на розправу. Остапенки жарту не зрозуміли, стояли всі троє поопускавши руки, великі, чорні, циганкуваті, бандитуваті з вигляду, та такими, як казали сусіди, були й насправді, й таким був їхній батько, який перехитрував себе. Остапенки сказали, що вчинять розправу самі, й тоді Борзаківський пригрозив їм сходом та квестією, якщо вчинять таке. Білява красуня-невістка дивилася на нього повними вдячності, а також захоплення очима. Я подумав, що вона б охоче віддалася йому "на розправу". Такими очима на Борзаківського дивиться багато жінок, та те й не диво: вродливець, балакун у китаєвому жупані з мережаною люлькою в зубах, в угорській шапці, з-під якої в'ються кучері.
Наступна справа була складніша й до розгляду важка. Погинув у власному лісі козак Кіндрат Папірний, його було забито сокирами. Тіло знайшли серед свіжого порубу, порубане дерево зникло. Брат і син Напірного прийшли до здогаду, що Кіндрат нагодився в ліс, коли деревину крали злодії, й вони вбили його. Почали самі нишком вивідувати, знайшли свіжопорубану деревину в сусідньому селі, у козака Шатила, й вимагали взяти його до квестії. Визначити нині, та це деревина чи не та, було неможливо, Шатило з зятем попиляли колодки на дошки й відмагалися з усіх сил.
Їх було взято до тюремного в'язання й поодягано на обох диби — дошки на чотири діри. А що вони й далі не визнавали своєї вини, а позовна сторона справу подирала й шкод своїх кривавих допивалася, Тарасевич наказав взяти їх на квестію.
Отако, в дибах, з голими спинами, сіли Шатило з зятем перед суддями та перед Папірними — брат і син покійного мали стояти перед катованими, дивитися на муки, тільки так могла об'явитися правда, адже, якщо Папірні завдали на муки людей безневинних по якійсь своїй давній злобі, то, спостерігаючи катівництво, мали відмовитись від свого позову, в свою чергу шкодуючій стороні важче тримати брехню перед родичами вбитого.