Зiнько став вряд з Христиною, i вони обоє покатали по травi. Христина покатала, неначе полетiла стрiла, кинута з тугого та цупкого лука, i випередила Зiнька.
— Зiньку! час нам вже додому їхати! Вже сонце стало на вечiрньому прузi! — гукнула з-за кущiв осавулиха.
— Потривайте, мамо! Ми ще трохи побiгаємо по садку, — обiзвався Зiнько.
— Ти б, мабуть, i до свiта бiгав з дiвчатами, але в мене од сидiння вже й спина заболiла.
Осавулиха наблизилась до купи паннi в i пристала до Маринки. Стара розпитувала Маринку про її матiр i просила передати од неї поклiн, як вона поїде до Києва i побачиться з своєю матiр'ю.
— Прощайте, панни! Прощай, Маринко! — сказала осавулиха дуже ласкаво i поцiлувалась з Маринкою. Маринка поцiлувала осавулиху в руки.
— Запрягай сину, конi, а я тим часом попрощаюсь з господарями та з гiстьми, — сказала осавулиха.
Зiнько з неохотою попрощався з паннами, кинув ласкавими очима на Маринку i насилу поволiк ноги по стежцi: йому так хотiлось зостатись з Маринкою в садку, гуляти до смерку, гуляти нiч до самого сонця... "Ой дiвчино моя мила! Оддав би за тебе усi битви, за твою красу, за твої очi оддав би свою козацьку славу!" — думав Зiнько, запрягаючи конi в вiз.
— Поклонiться ж од мене старому Демковi i скажiть, що я дуже, дуже невдоволений, що вiн не прибув до мене. За нашим гетьманським столом без Демка була велика дiрка. Скажiть йому, осавулихо, що я його жду в гостi, бо такий гiсть завсiди буде для мене приємний, — говорив гетьман осавулисi на прощаннi.
— Кланяйтесь вашому старому i од мене! — промовив пан Беньовський. — Скажiть йому, що я не забув про його, що не забув про його i польський польний гетьман Потоцький, i наш найяснiший король, що король готовий i тепер показати свою ласку до його, — говорив на прощаннi Беньовський, маючи на думцi притягти до згоди з Польщею стару козацьку партiю Лютая, дуже ворожу до полякiв.
Гостi почали прощатись i роз'їжджались. Мiж ними не було нi одного п'яного. Молода гетьманша викошкала з гетьманського двору козацьку гульню, випивачку та п'янство.
— Не така я верталась колись од гетьмана Богдана, — говорила осавулиха дорогою до сина. — Ця гетьманша i її гетьман чи скупi на вина та на меди, чи не люблять п'яних.
Вже смерком Зiнько з матiр'ю приїхали додому. Старий Демко сидiв на ганку i ждав їх з вечерею.
— Ну, що ж? Добре вас вiтала гетьманша на своїх шляхетських iменинах? — спитав старий в жiнки.
— Було що їсти, та не було чого пити, i принуки не було, — сказала осавулиха. — Гетьманша привiталась до мене дуже ласкаво, посадила мене за столом коло себе, але принуки до вина та меду не гурт-то було. Чарка обiйшла кругом столу двiчi чи тричi, неначе сонна, та неначе лягла на одпочинок на шляхетськi перини i бiльше не вставала до гостей. Лiнивi чарки в цього гетьмана! Ой, лiнивi! Ой Господи! Як то мiняється свiт! як то мiняються люди! Ой-ой-ой!
— Я це знав добре i через те не поїхав до гетьмана, — сказав Демко.
— Що правда, то правда! — сказала Лютаїха. — Од гетьмана Iвана не вийдеш п'яна... Кланявся тобi гетьман i запрошував до себе в гостi, навiть сердився, що ти не приїхав сьогоднi до його в гостi.
— Нехай сердиться! недовго йому прийдеться гетьманувати, — сказав понуро Демко.
— Ще й пан Беньовський велiв передати тобi поклiн i казав, що польний гетьман Потоцький i досi має до тебе ласку.
Демко кинув на ту ласку таку лайку, що аж осавулиха крутнула головою.
— А про Маринку скажу, що кращої i добрiшої невiстки я й не знайду. Я i в гетьманську пекарню таки заглянула... Приходжу туди, аж там Маринка з Христиною Стеткевичiвною розтягують коржi на плачинду. Маринка знала, що я люблю плачинду, i сказала менi сама, що готувала її задля мене. З Маринки вийде добра господиня: не цуратиметься вона простої роботи, нездатна вона валасатись без дiла.
— То це вона купила тебе за плачинду? А я звелю стулити для тебе двi плачинди та й перекуплю тебе в Маринки, — сказав Демко. — Ой, хитрi ви усi баби, i старi, й молодi.
— Жартуй, як хоч, а таки поблагослови Зiньковi до Маринки старостiв слати, — сказала Ольга Лютаїха. — Наш Зiнько вже станiвний парубок, час його оженити.
Зiнько впав батьковi в ноги i просив в його благословення слати старостiв до Маринки.
— Ну, коли вже твоя мати хоче взяти собi невiстку-шляхтянку, то й я вже не буду сперечатись i заступати тобi дорогу. Твоя мати нiколи нi в чому не помилялась на своєму вiку. Дай, Боже, щоб вона i теперечки не помилилась. Я тобi не ворог. Боже тобi благослови! — сказав старий i перехрестив сина.
Зiнько подякував i поцiлував батька в руку, щасливий та веселий. Нiколи на своєму вiку не був вiн такий веселий, як того вечора.
— Але пам'ятай, Зiньку, що при Маринцi нам не можна буде нiчого говорити про гетьмана Йвана та гетьманшу-шляхтянку, бо Маринка i нам не ворог, але не ворог вона i гетьманшi. Коли б часом вона не переносила, як сорока на хвостi, в гетьманський двiр того, що ми будемо говорити. Не забувай, Зiньку, що я й ти — супротивники Польщi, а гетьмановi i його Олесi тiльки й сниться, i привиджується Польща. Тепер, сину, їж борщ iз грибами — держи язик за зубами! Через тебе, сину, i для тебе я мушу бути на весiллi в домi тих, на котрих вважаю хоч не як на ворогiв, але як на недоброхотiв для України. Але... поживемо-побачимо, куди поверне Виговський старого козацького воза: чи соб, чи цабе
Згасло небо на заходi. Нiч тиха й тепла вкрила землю. Висипали яснi зорi i замигали, неначе живi очi. Спокiй запанував на хуторi. I стара мати, i молодий Зiнько почували спокiй в серцi. Один Демко задумався, дуже задумався, сидячи на ганку i згорнувши старi сухi руки на старих грудях. Не те говорили йому яснi зорi, не те шепотiв йому листом старий садок, що говорили зорi, що шепотiв старий садок молодому синовi.
Другого дня вранцi Демко сказав синовi:
— Запрягай, Зiньку, конi та їдь до Києва до старої Павловської та спитай в неї, чи видасть вона за тебе свою дочку. Поки вона не благословить тебе, нема чого до Маринки й старостiв слати i час дурно гаяти.
— Ваша правда, тату, — сказав син, — без матерi шкода й заходу коло цього дiла.