— Забери мене звідси, Тесе, — заблагав Гордон. — Забери мене і ходім ЗЕІДСИ! З мене досить!
Коли двері фабрики зачинилися за ними і розумний світ з брудними вулицями знову розкинувся перед ними в усій, своїй красі, Гордон сказав, що все, що він побачив, тільки ствердило його глибоке переконання в тому, що людина машини — пропаща і нікчемна істота. Коли б пустельний напівбог побачив цей кошмар, побільшений у мільйони разів по всій земній кулі, його б вирвало від жалю й огиди.
— Якщо не випалити, не знищити ці страхіття, то це — кінець людства! "Класова війна"! — він презирливо фиркнув. — Треба рятувати не клас, а саму природу людини в цьому божевільному світі!
Тесе відповіла йому безстрасним й повчальним голосом:
— Єдині люди, в яких є досить переконань, гніву й віри, щоб знищити ці страхіття — це люди, що терплять від них.
Для Тесс це була очевидна, безперечна істина, і вона не збиралася розводитись про неї далі.
— Але ти не бачиш всієї глибини цього страхіття!— гнівно вигукнув Гордон.
— Ні, просто ти бачиш усе в якомусь надто абстрагованому вигляді, Недді. Запам'ятай, як живуть ці робітники, і подумай, що можна зробити для них. Оце й буде справжнім шуканням свободи.
— Все це марно, марно, марно! — закричав він, немов мета, заради якої Тесе безглуздо й навмисне зана-пащує себе, пуста і нісенітна.— Боже! Це тебе треба рятувати, Тесе.
Замість відповіді вона порадила Гордону помастити яким-небудь кремом своє волосся: воно було надто сухе й вигоріле після пустині; але він не вгамовувався, тоді вона вигукнула:
— Досить, Нед! Досить!
На цю тему вони більше не розмовляли.
Гордой хотів врятувати Тесе і водночас почував, що мусить залишити її, бо тепер кожна хвилина перебування в Уестленді посилювала в ньому відчуття, що місто засмоктує його навіки. Його охоплював якийсь панічний жах, йому самому незрозумілий. — "Що б я став робити, якби мені сказали, що я мушу перебути тут усе своє життя, як Тесе?" спитав себе Гордон; проте, так і недодумавши це питання до кінця, він похмуро вирішив, що або став би терористом, або заподіяв би собі смерть...
Тесе здогадалася про його страхи й спробувала обернути їх на жарт:
— Не здумай вдатися в паніку й утекти. Ти не живеш у пьому світі. Чого ж тобі боятися його?
— Тоді не будемо більше ніколи про це розмов-" ляти,— відповів Гордон, щоб покласти край їхнім суперечкам.
Він залишився ще на один день, бо не міг розлучитися з Тесе. Вони поїхали автобусом у загородне село і звідти подались пішки на ферму, де жили знайомі Тесе.
Там, сидячи на довгій лавці для подорожніх, вони їли коржики з незаконним19 маслом і сметаною. Гордон пив чай, але їв мало. Він дивився, як Тесе тримає їжу в обережних тонких пальцях, і думав, що в неї ця грація в рухах рук, мабуть, від народження.
В розмовах вони все ще обминали свої незгоди і ділилися спогадами про минуле. Однак це не приховувало розбіжності між ними і водночас не віддаляло, а тільки збільшувало їх потяг одне до одного — потяг, який обоє гамували, боячись розладу. Повертаючись додому вологими лугами, Тесе розповіла Гордону про себе багато такого, чого він раніше не знав, немов вона раитом відчула потребу відкрити Гордону своє "я" — особливо те "я", що колись прийшло до Кембріджа'з нетрів Глазго.
— В Кембріджі я відчувала острах перед усіма, крім тебе, — гірко призналася вона, очевидно, все ще живо пам'ятаючи свої страждання юності. — Я знічувалася від найменшого дотику, від найпростішого слова, з яким зверталися до мене. О, ти не розумієш, як важко було мені, що вийшла з нетрів Глазго, позбутися почуття провини за те. що я — в Кембріджі. Ти не зрозумієш, яких болючих ударів люди твого кола — хай ненавмисно — завдавали вискочці, що видряпалася до їхнього рівня з самого дна, хай навіть тільки для того, щоб дістати освіту. Не буду вже казати про свідому жорстокість. Несвідома далеко гірша: тисячі різних поз, які ви прибираєте, і словечок, які ви кидаєте — навіть не помічаючи їх, бо вони у вас в крові. Ах, Недді, я справді відчувала себе винною за те, що краду освіту. Я вбачала в цьому якийсь гріх...
— Сердешна Тесе,— промовив Гордон, і на цей раз в його голосі не було й найменшої насмішки.
— Тепер усе це минуло, і єдине, що я відчуваю, це сором за компроміси, на які я йшла, щоб хоч якось полегшити своє життя серед вас. Твоя сестра Грейс, добра душа, завжди робила з мене (несвідомо, звичайно) мізерну, покірну бідолаху, що потребує жалю й добросердя від кожного доброго християнина. Для Грейс я була найнещасніша з істот. Ось чому я так швидко прихилилася до тебе. Ти принаймні визнав за мною право на гордість й насмішку, і ти по-справжньому повірив у мій інтелект. Боже мій, Недді, твоя різкість, грубість, чутливість врятували мене. Я полюбила тебе за твою неповагу.
Вона зупинилася — чи то від схвильованості, чи то щоб розвіятись. Вони стояли на вкритому стернею верхів ї пагорба, і раптом Тесе приклала руки до рота і гукнула:
— Біллі-і-іі
Вона почекала трохи, вдивляючись за оповиті туманом темнозелені підрізані живоплоти, і потім вигукнула: "Дивись, он де він!" і вказала на фермера, який виринув з рідкого гайка й помахав їй рукою.
— Ніколи не вгадаєш, звідки він з явиться, якщо покличеш його з цього пагорка. Ми щоразу отак граємось, коли я приїжджаю сюди.
Коли вони почали спускатися далі — грядками ламкої, хрусткої стерні, Гордон знову заговорив про нещасливі студентські роки Тесе.
— Виходить, тебе дійсно слід було жаліти,— розчаровано сказав він.
— Тільки коли поруч мене була Грейс.
— Зате тепер Грейс потребує твого співчуття. Тебе єдину не покалічили всі ці роки.
— Ах. ні, я теж не вийшла з них неушкодженою. Після цих років, Недді,— вона, здавалося, повідає йому наболілу таємницю, — після цих років лише одного я не можу зробити — це зважитися на зустріч з батьком і братами. І я не знаю чому. Не знаю чому! Я відчула це після того, як померла мати. З того часу я більше не була у своїх. Не могла Чому — не збагну. У мене звичайна родина. Я не відчуваю неприязні до будь-кого з них. Ми жили так само, як і наші сусіди по вулиці; бридким, брудним, мертвим життям. Але в кожного з нас жила глибока відданість й любов до своєї родини. А де вона зараз, моя родина? О, вона там же, там, де була, тільки я надто довго відкладала повернення до неї — і тепер не наважуюсь...