— Невже я теж така бридка?—здригнувшись, спитала Тесе.
Він надто добре знав Тесе, щоб починати зараз заспокоювати її.
— Ти так серйозно його сприймаєш?—спитав він.
— Ох, він запроданець!
— Дурниці! Запроданець?
— Так, він запроданець! Хіба тобі не відомий шлях наших соціалістів на зразок Мак Куїна? Досить їм виповзти з дна, досить їм приссатися до верхівки, як вони стають зрадниками. Вони зраджують нас за чорний капелюх і подобу влади, за якісь привілеї та право на вульгарну пихатість "правителів". Я ненавиджу їх!
— Це зайва трата ненависті, Тесе. Чому б тобі не викинути їх з голови?
— Тому що я бачу, як вони поринають у владу і сидять у ній, занурившись по шию, і борсаються, белькочуть, булькочуть. Р такі, як Мак Куїн — найгірші з них, бо удають, ніби в них ще збереглася совість. Вони виставляють напоказ свої чорні черевики й брудні руки і кричать, мовляв, ми представники народу! Оцей Мак Куїн — цей дрібненький Фауст! Бунтар його величності! Його величності нікчемний, відданий, крикливий бунтарик, стовп існуючого порядку! Він навіть бридкіший, ніж я собі уявляла.
— Даремно ти не сказала йому, хто ти така. Це вже було безглуздо з твого боку!
ги
— Він це сам знає.
— Ні, не знає! — наполягав Гордон.
— Знає, знає! Він не міг помилитися, не міг прийняти мене за одну з вас.
— Не обманюй себе, дівчино.
— Ніколи більше не називай мене дівчиною, Нед. Будь ласка! — Вона остаточно надломилася, і в її холодних сльозах була пристрасть, якої Гордон вже не міг відвернути. Він боявся, що Тесе от-от викрикне, що залишає його, що не може більше бути тут ні хвилини. Йому здавалося, що ці слова, ще не сказані, вже зривалися привидами з її вуст, що в них чути її гіркоту і злість на себе.
— Ти, певно, хочеш уже втекти звідси,— сказав він, щоб випередити її.— Назад, до своєї грязької вулиці. Назад, під материнське крилечко мадам теслі Кру!—Він провокував Тесе і водночас відчував, що, коли ЕІН не пообіцяє їй чогось, не поступиться перед нею в чомусь, то втратить її назавжди.
— О, можеш сам плазувати в розшуках своїх дурних ідей! — люто вигукнула вона.— Я не хочу весь вік сидіти поруч тебе в твоїй надхмарній височині і ждати. Ждати, поки ти сплигнеш. Відпусти мене!
Гордон майже силоміць підвів її до вікна і просунув вільну руку під її руку. Це вийшло в нього грайливо, майже ласкаво.
— Ти справді хочеш повернутися назад, Тесе?— спитав він тихо, серйозно.
— Ні,— придушеним голосом відповіла вона.— Я не в силі повернутися назад —ти знаєш це. Я знов загубила себе. Я не зможу розпочати вдруге життя в Уестленді. Він уже став чорним і гнітючим в моїй уяві. Але сидіти й ждати я теж не можу, Недді. Бога ради, виріш що-небудь. Чому ти тиняєшся в розшуках істини, коли саме життя підказує її тобі, кидає її тобі в очі?
— Це ти кажеш про свою істину,— похмуро відказав Гордон.
— Хай вона буде моєю чи твоєю, хай вона буде будь-чиєю! Але зупинись на ній. Випробуй її. Прийми чи відкинь її. Мені вже однаково, що це буде за істина.—аби ти визначив собі мету і попрямував до неї!
За вікном густа поросль соковитої трави збігала до завороженої зеленої гладіні стоячого ставка й поринала в нього. Волога щедро окропила дорогоцінними камінцями різнобарвне віття, і один бук жеврів міддю в тумані, немо© оповитий павутинням. Просочений росою Гемпшір повільно плив під низько навислим небом.
— О, я вже наближаюся до кінця своїх шукань,—сказав Гордон весело, але обережно, відчуваючи, що обережність тепер уже буде постійним його супутником.— І віришг Тесс, сам не знаючи чому, я починаю думати, що твою класову війну можна прийняти якщо не за істину, то за'мету, скоріше, ніж усі інші ідеї, які мені довелося вислухати за цей час. О, мене вона не приваблює, ні. Але, як це не дивно, твоє братерство трудящих я розумію і відчуваю краще за Мак Куїна. Тепер мені цілком зрозуміло, за ким сила в класовій війні і кому від неї найбільша вигода. Біда в тому, що навряд чи я зможу примусити себе полюбити твій класовий світ. Правду кажучи, я боюсь, що був би в ньому зайвою людиною.
Однак це визнання не зацікавило Тесе, бо згадка про Мак Куїна знов викликала образ міністра перед її очима, і вона повеонулася, щоб залишити Гордона, втекти.
Але Гордон не відпустив її. Тримаючи її міцніше, він промовив:
— Розумію, Тесе! Розумію! Але зажди трохи. Мені треба зустрітися з представником ще одного світу. Тільки одного! — Це було сказано всерйоз, але з хлоп'ячим завзяттям.— Дай мені ще трошки часу.
Тесе не намагалася вирватися з його рук. Сльози вже не котилися з її очей, вона тільки закусила губи, немов на* пружено вирішуючи щось. її руки стомлено опустилися, вони здавалися на диво знесиленими і — жадаючими ніжності. Так вона стояла нерухомо, затамувавши подих, доки тепла рука Гордона не доторкнулася ненавмисне до її грудей. І коли це сталося, вона здригнулась й притулилася до нього, а потім зітхнула — і пристрасть згасла. Жадання пройшло, пройшла потреба в жалю.
Тесе повиснула на плечі Гордона і дозволила йому розмазати огрубілим пальцем напіввисохлі сльози на її почервонілих щоках.
Місіс Гордон спитала в Тесе, де Нед.
— Де він, Тесс? Я так рідко бачу його останнім часом. Він у Лондоні? Він усе ще наймає ту жахливу кімнату на Фулгем Род? Він там тепер?
— Ні. Він відмовився від неї. На мою думку, він тепер у Лондоні з Везубі.
— Така чудна, посередня людина цей Везубі. Як ви гадаєте, у Неда все гаразд, Тесе?
— Так. Не переживайте за нього.
Задушевне, материнське ставлення до Тесе сповнювало зараз теплотою слова місіс Гордон. У відповідь Тесе виказувала до неї лагідну повагу, в якій відчувалося розуміння нерівностей, що існують між матір'ю і сином, і готовність допомогти в згладжуванні цих нерівностей. А до того, що самих жінок розділяють цілі світи, їм зараз не було діла, бо обом хотілося невимушеності. З кошиками в руках вони прямували за покупками в село; за чудовими, традиційними покупками.
— Не терплю я оті сумки-сітки, що ввійшли зараз у моду,— промовила місіс Гордон, даючи свого кошика Тесе.— Через них життя починає скидатися на суцільне рвацтво. Ніби не люди купують їжу, а якісь звірі нишпорять, шукаючи здобич.