Герострат

Страница 5 из 5

Жан-Поль Сартр

Я причаївся на горішньому відтинку Одеської вулиці, неподалік газового ліхтаря, і чекав. Пройшли дві жінки, вони простували, взявшись під руки. Білява сказала:

— Вони повиставляли килими з усіх вікон, наше дворянство вже перейшло на ролі статистів.

™внЗТи#они бе^&АЦЩДО грошей?— спитада друга. , и

— Навіть маючи гроші, можна згодитися на роботу, яка дає п'ять луїдорів на день.

— П'ять луїдорів!— ошелешено вигукнула чорнява. Проходячи повз мене, вона додала:

— Я собі уявляю, як їх, певне, забавляє носити одяг своїх предків. Вони пішли далі. Мені було холодно, хоча я дуже впрів. Якоїсь миті

я побачив, як підійшло троє чоловіків, я їх пропустив: мені потрібно було шістьох. Той, що зліва, глянувши на мене, клацнув язиком. Я відвів погляд.

О дев'ятнадцятій годині п'ять хвилин неподалік від бульвару Едгара-Кіне пройшли два гурточки людей. То були чоловік та жінка з двома дітьми, позаду них простували три літні жінки. Я ступив крок уперед. Жінка була сердита і смикала хлопчика за руку. Чоловік промовив тягучим голосом:

— Ото вже проклятуща дитина.

Серце в мене калатало так сильно, що я відчув слабкість у руках. Я ступив уперед і завмер перед ними. Пальці моєї руки у кишені, торкаючись гашетки, геть змокріли від поту.

— Перепрошую,— сказав чоловік, відштовхуючи мене.

Я згадав, що замкнув двері своєї кімнати, і це зруйнувало всі мої наміри: треба було гаяти неоціненний час, аби їх відчинити. Люди пішли собі далі. Я обернувся назад і машинально попрямував за ними. Але в мене більше не було бажання в них стріляти. Вони зникли на бульварі у натовпі. Я притулився до стіни. Наслухав, як пробамкало восьму годину вечора, дев'яту. Я повторював подумки: "Навіщо вбивати всіх цих людей, які вже й так мертві",— і мені захотілося сміятись. Якийсь пес підбіг і нюшив мої ноги.

Коли мене обігнав огрядний чоловік, я схаменувся і пішов слідкома за ним. На його червоній потилиці між капелюхом і коміром пальта виділялася складка. Він ступав трохи перевальцем і важко дихав, здавався кремезним і дужим. Я вийняв револьвер: блискучий та холодний, він викликав у мене огиду. Я погано пам'ятав, що маю з ним робити. Я кидав погляд то на нього, то на потилицю цього типа. Складка на потилиці мене смішила, вона нагадувала рот, усміхнений і жовчний. У голові крутилася думка, чи не викинути револьвер у риштак.

Раптом тип обернувся і гнівно зиркнув на мене. Я відступив крок назад.

— Я до вас... хотів запитати...

Він не слухав і витріщився на мої руки. Я насилу докінчив:

— Чи не підкажете мені, на якій вулиці театр Гете?

Обличчя у нього було повне, а губи тремтіли. Він мовчки вказав рукою. Я відступив ще крок і сказав:

— Мені хотілося...

В цю мить я знав, що зараз завию. Я не хотів: я випустив йому три кулі в черево. Він якось безглуздо упав навколішки, його голова схилилася на ліве плече.

— Стерво,— випалив я йому,— бісове стерво!

Я помчав геть. Чув його харчання, воднораз крики і метушню позаду. Хтось запитав: "У чому річ, вони билися?",— потім в один голос закричали: "Вбивця! Вбивця!" Я не думав, що ці крики стосуються мене. Та вони різонули мій слух, як пожежна сирена, яку я чув ще в дитинстві. Зловісна й легковажно безглузда. Я біг з усіх ніг.

Єдине, в чому моя помилка: замість побігти вгору Одеською вулицею до бульвару Едгара-Кіне, я побіг униз до бульвару Монпарнас. Коли я це помітив, було вже надто пізно. Я був у самій гущі юрби, здивовані обличчя повернулися до мене (пам'ятаю дуже нафарбовану жінку в зеленому капелюшку з китицею), і я чув, як за моєю спиною з вулиці Одеської долинали безглузді вигуки: вбивство! Чиясь рука лягла на моє плече. Тоді я мов збезумів: я не хотів померти, затоптаний натовпом. Я вистрелив ще двічі. Люди заверещали і розступилися. Я забіг до кав'ярні. Відвідувачі схопилися зі своїх місць, але не зважилися мене зупинити, я пробіг через залу і зачинився в нужнику. В моєму револьвері залишалася лиш одна куля.

Збігла хвилина. Я задихався і хекав. Усе застигло в таємничому мовчанні, наче всім їм одібрало мову. Я підніс свою зброю до очей і побачив її маленьке жерло, чорне і кругле: куля вилетить звідти, порох обпалить мені лице. Я знову опустив руку і чекав. Урешті вони почали підступати крадькома, ось уже

І

згуртувалися в справжню вовчу зграю, якщо судити з човгання по підлозі. Вони тихенько перешіптувалися, потім замовкли. А я важко дихав і думав, що вони чують моє дихання через перегородку. Хтось тихенько підійшов і посмикав за ручку дверей. Він, мабуть, приклеївся до стіни, щоб уникнути кулі. Мене аж поривало пальнути — але остання куля була для мене.

"Чого вони чекають?— питав я себе.— Якби гуртом натиснули на двері, вмить висадили б їх, і я не мав би часу застрелитися, вони схопили б мене живцем". Але за дверима не поспішали, вони облишили мене, надавши повну змогу накласти на себе руки. Негідники, вони боялися.

Нарешті долинув голос.

— Відчиняйте, вам нічого лихого не зроблять. Настала тиша, потім той самий голос заговорив знову:

— Ви ж добре знаєте, що втекти не зможете.

Я не відповів, мені не було чим дихати. Щоб підбадьорити себе і наважитися пустити кулю в лоба, я втовкмачував собі: "Якщо вони мене схоплять, то почнуть лупцювати, виб'ють зуби, можливо, виколють око". Мені кортіло знати, чи той гладун помер. Може, я його лише поранив... а дві інші кулі, гляди, й не зачепили нікого... Чи вони до чогось готувалися, бо тягли щось важке по підлозі? Я квапливо встромив дуло револьвера собі в рота і з усієї сили затис зубами. Але вистрелити не міг, не спромігся намацати пальцем гашетку. Все знову провалилося в тишу.

Тоді я викинув револьвера і відчинив двері.