Поль Гільбер".
Я запечатав сто два листи в окремі конверти й адресував їх сто двом французьким письменникам. Потім поклав це все разом із шістьма блоками марок до шухляди свого столу.
Наступні два тижні я дуже рідко виходив на вулицю і потроху звикався з думкою про свій злочин. У люстерку, в яке я іноді заглядав, з приємністю помічав зміни на своєму обличчі. Очі побільшали, вони, карі та ніжні під пенсне, заповнювали все лице,— я ними крутив, як планетами. То були прекрасні очі митця і вбивці. Після масової бойні я, певне, мав змінитися ще більше. Я дивився фотокартки двох гарних дівчат, служниць, які вбивали і грабували своїх господинь. Я бачив їхні знімки перед тим і після того. Перед тим їхні обличчя коливалися, як безжурні квітки поверх мереживних комірців. Від них несло чистотою і звабливою чесністю. Шпильки на голові були хвилясті, як і їхнє волосся. Ще більший спокій, ніж їхнє витке волосся, комірці і вираз облич, з яких одразу було видно, що вони у фотографа, навівала їхня сестринська схожість, така примітна, що відразу з'являлася думка про кревні зв'язки і могутні корені родинного клану. Після того їхні обличчя палали, як пожежі. Вони мали оголені шиї майбутніх смертників. Усюди зморшки, жахливі зморшки страху й ненависті, складки, шрами на тілі, ніби якийсь звір пройшовся пазурами по їхніх лицях. А очі, ті назавжди застиглі великі бездонні карі очі — як у мене. Вони вже не були подібні одна до одної. У кожної по-своєму закарбувався у пам'яті той спільний злочин. "Якщо досить,— казав я собі,— злочину, який, зрештою вони вчинили цілком випадково, якщо його досить, щоб так змінити ці сирітські голівки, то які ж будуть наслідки злочину задуманого й підготовленого мною заздалегідь?" Він заволодів би мною, зруйнував би мою суто людську потворність... злочин розтинає навпіл життя того, хто його здійснює. Там повинні бути такі хвилини, коли хотілося б повернутися назад, але він, цей іскристий мінерал, уже там, позаду вас, заступає нам шлях, зосталося лише вибрати годину, щоб порозкошувати своїм злочином, щоб відчути його давучий тягар.
Я зроблю все, щоб та година стала моєю: я вирішив скоїти вбивство на горішньому відтинку Одеської вулиці. Я скористаюся розгубленістю, щоб утекти, хай самі прибирають свої трупи. Чкурну з усіх ніг, перетну бульвар Едгара-Кіне і швидко поверну на вулицю Делямбр. Мені вистачить тридцяти секунд, щоб добігти до дверей свого помешкання. А в цей час мої переслідувачі будуть ще на бульварі Едгара-Кіне, вони загублять мене, їм треба буде, певно, більше години, аби напасти на мій слід. Я чекатиму на них у себе і, перш ніж почую їхній стукіт у двері, перезаряджу револьвера й вистрелю собі в рот.
Я жив на широку ногу; домовився з крамарем із вулиці Вавен, щоб уранці і ввечері мені приносили смачні страви. Слуга дзвонив, я не відчиняв, чекав кілька хвилин, потім ледве прочиняв двері і бачив у довгастому кошику, що стояв на підлозі, повні тарілки, які ще парували.
27 жовтня, о шостій годині вечора, в мене залишилося сімнадцять франків і п'ятнадцять сантимів. Я взяв свого револьвера, стос листів і вийшов. Дверей я не замикав, щоб мати змогу швидше ввійти знову після того, як вистрелю. Я почувався зле, руки похололи, в голові стугоніла кров, а в очах різало. Я дивився на крамниці, на будинок Вищої школи, на магазин канцприладдя, де купував олівці, і нічого не впізнавав. Я запитував себе: "Що це за вулиця?" На бульварі Монпарнас вешталося повно людей. Вони мене штовхали, відпихали, стусали ліктями, плечима. Я віддавався на волю людського потоку, мені бракувало сил, щоб протиснутися між ними. І раптом у самому осередді цього юрмища я відчув себе страшенно самотнім і нікчемним. Ніби люди могли мені заподіяти зло, якби тільки того захотіли! Я боявся, бо мав у кишені зброю. Мені здавалося, вони ось-ось здогадаються, що вона там. Тоді б вони подивились на мене суворо і сказали б: "Ну ж... ну...", з радісним обуренням, хапаючи мене своїми гачками і лапами. Лінчувати його! Вони мене підкинуть над головами, і я впаду у їхні руки, як лялька. Я подумав, що розумніше відкласти виконання свого задуму до завтра. Я пообідав у "Куполь" за шістнадцять франків і вісімдесят сантимів. У мене залишилося сімдесят сантимів, які я викинув у риштак.
Я просидів три дні у своїй кімнаті, не ївши, не спавши. Причинив віконниці і не зважувався ні підійти до вікна, ні ввімкнути світло. В понеділок хтось подзвонив мені в двері. Я, затамувавши подих, чекав. За якусь хвильку задзвонили ще. Я підійшов навшпиньки і припав оком до замкової шпарини. Побачив лише клапоть чорної тканини і ґудзика. Незнайомець подзвонив знову, потім спустився вниз, я його не впізнав. Вночі мені марилися пальми, під якими текла вода, фіолетове небо над банею храму. Я не відчував спраги, бо час од часу ходив пити з крана. Зате дошкуляв голод. Мені примарилася також засмагла повія. Це було в замку, що я спорудив на Кос Нуар, за двадцять льє від найближчого поселення. Вона була зі мною гола й самотня. Погрожуючи револьвером, я її примусив стати навколішки, бігати навкарячки; потім прив'язав до стовпа і після тривалого втовкмачування, що я хочу з нею вчинити, зрешетив її кулями. Ці видовища мене так збудили, що мені нічого не залишалось, як задовольнити себе. Відтак я незрушно лежав у темряві, голова була абсолютно порожня. Почали поскрипувати меблі. Вибило п'яту годину ранку. Я віддав би геть усе, аби лише якось покинути свою кімнату, але не міг спуститися донизу, тому що вулицями ходили люди.
Настав день. Голод відступився, але я почав пітніти: сорочка стала мокра. Світило сонце. Тоді я подумав: "Він причаївся у замкненій кімнаті. В темряві. Уже три дні Він не їв і не спав. Подзвонили, і Він не відчинив. Зараз Він спуститься на вулицю і Він уб'є. Мене охопив страх. О шостій годині вечора голод знову дався взнаки. Я божеволів од гніву. Якусь мить натикався на меблі, потім повмикав на кухні та в інших кімнатах світло. Я почав співати на повний голос, помив руки і вийшов. Мені треба було якихось дві хвилини, щоб опустити всі свої листи у поштову скриньку. Я їх опускав по десять штук. Кілька конвертів я, мабуть, зім'яв. Відтак попрямував бульваром Монпарнас до вулиці Одеської. Зупинився перед вітриною з блузками і, побачивши там своє обличчя, подумав: "Саме для цього вечора".