У готелі "Стелла" залишалася тільки одна вільна кімната на п'ятому поверсі. Ми почали підійматися. Жінка була надто опасиста, зупинялася на кожній сходинці, щоб перевести дух. Я почувався молодчиною: не впрів і, незважаючи на черевце, легко здолав п'ять поверхів, навіть не захекавшись. На майданчику сходів п'ятого поверху вона зупинилася і, відсапуючись, взялася правою рукою за серце. Лівицею дістала ключ від кімнати.
— Височенько,— видихнула вона, ледве спромігшись на усмішку.
Я мовчки взяв у неї ключа, лівою рукою відімкнув двері; в правій затис револьвера, націливши його через кишеню перед себе; випустив лише тоді, як повернув умикач. У кімнаті було порожньо. На вмивальнику знічев'я лежав маленький квадратик зеленого мила. Я посміхнувся: з таким коханцем, як я, не дуже й потрібні і біде, і маленькі квадратики мила. Жінка й досі важко дихала позаду, і це мене збуджувало. Я обернувся, вона потяглася до мене губами. Я її відштовхнув.
— Роздягайся,— наказав їй.
Там був гаптований фотель; я зручно всівся. Саме в таких випадках мені бракує цигарки. Жінка скинула сукню, потім зупинилася, недовірливо поглядаючи на мене.
— Як тебе звати?— запитав я, відкидаючись на спинку.
— Рене.
— Гаразд, Рене, поквапся, я чекаю.
— А ти не роздягаєшся?
— Хутчій,— кинув я їй,— не зважай на мене.
Вона зняла свої панталони і дбайливо поклала на сукню разом із бюстгальтером.
— Ну що, мій любий розпуснику, маленький лінивцю?— завуркотіла вона.— Ти хочеш, щоб твоя жіночка зробила всю роботу сама?
Мовлячи це, вона ступила до мене і, спершись руками на бильця мого фотеля, незграбно спробувала стати навколішки між моїми ногами. Але я її грубо підвів.
— Ні, ні!
Вона здивовано подивилася на мене.
— То чого ж ти хочеш?
— Нічого. Просто пройдися, я більше нічого не вимагаю.
Вона почала вайлувато походжати туди-сюди. Ніщо так не діймає жінок, як вимога пройтися голими. Вони не звикли ходити на низьких підборах. Повія горбилася, руки звисали. Щодо мене, то я був на сьомому небі: почувався затишно, спокійно вмостившись у фотелі, зодягнений з п'ят до лопат, я навіть не зняв рукавичок, а ця літня пані з моєї примхи гола-голісінька кружеляла довкола мене.
Вона повернула у мій бік голову і, задля пристойності, кокетливо всміхнулася:
— Ну, я гарна тобі? Ти втішений?
— Мовчи.
— Але все-таки,— раптом обурилася вона,— ти ще довго збираєшся так мене ганяти?
— Сідай.
Вона сіла на ліжко, і ми мовчки втупилися одне в одного. У неї була гусяча шкіра. Через стіну чулося цокання будиків. Нарешті я звелів:
— Розстав ноги.
Вона на хвильку завагалася, а потім підкорилася. Я вперся поглядом межи її ноги і засопів. Тоді почав реготати так голосно, що з очей потекли сльози. І сказав відверто:
— Чи ти думаєш, що робиш? І знову зайшовся реготом.
Вона якусь мить заціпеніло дивилася на мене, тоді геть зашарілася і знову стулила ноги.
— Мерзотник,— процідила вона крізь зуби.
Але я зареготав ще дужче, тоді вона схопилася на рівні, як ошпарена, хапаючи із стільця бюстгальтера.
— Гей, ти,— крикнув я,— це ще не все. Я дам тобі п'ятдесят франків, але за мої гроші ти зробиш те, що я хочу.
Вона нервово шарпнула свої панталони.
— Мені набридло, сам розумієш. Я не знаю, чого ти домагаєшся. Якщо ти прийшов зі мною сюди, щоб позбиткуватися...
Тоді я витяг свого револьвера і націлив на неї. Жінка мовчки кинула на мене стривожений погляд і поклала назад панталони.
— Ходи,— наказав я їй,— шпацируй.
Вона тупцяла ще хвилин п'ять. Потім я примусив її залізти рукою в мої штани і там виконувати вправу. Коли відчув, що мої спідні змокріли, підвівся і простягнув їй купюру в п'ятдесят франків. Вона взяла.
— До побачення,— додав я,— гадаю, що не надто натомив тебе за таку
ціну.
Я вийшов, залишив її зовсім голою посеред кімнати із бюстгальтером в одній руці і п'ятдесятифранковою купюрою в другій. Не шкодував за своїми грішми: я її приголомшив, а повію здивувати не так уже й легко. Тож подумав, спускаючись сходами: "Ось те, чим хотілося ошелешити їх усіх". Я радів, як дитя. Я прихопив із собою зелене мило і, коли повернувся додому, довго ним милився під теплою водою, аж доки між пальцями залишилася тонесенька плівка, що нагадувала м'ятну цукерку, котру довго смоктали.
Але вночі я раптом прокинувся і знову побачив її обличчя, вираз очей, коли виказав їй свою пристрасть, її тлусте черево, яке здригалося що не крок.
Яка ж я тварюка, картав я сам себе, відчуваючи гіркі докори сумління: мав би вистрелити ще тоді, там, продірявити черево, як решето. Саме цієї ночі і три подальші мені марилися шість маленьких червоних дірочок довкола пупка.
Згодом я вже не виходив без свого револьвера. Я дивився на спини людей, коли вони проходили, і уявляв, як вони падатимуть, якщо в них стріляти. Я поклав собі за звичай щонеділі ходити до "Ле Шатле" і зупинятися біля виходу після концертів класичної музики. Близько шостої вечора я слухав бамкання годинника, і білетерки розчиняли скляні двері з клямками. Це був початок: натовп виходив поволеньки, люди ніби пливли, очі ще сповнені мрій, серця ще в полоні сентиментальної краси. Багато хто оглядався довкола себе подивованим поглядом, вулиця здавалася їм голубою. Тоді вони таємниче всміхалися: вони перейшли з одного світу в інший. Саме в цьому іншому світі на них очікував я, засунувши праву руку до кишені й напружено стискаючи руків'я зброї. На якусь мить я уявив собі, що стріляю по них. Я їх збивав униз, як великі винні бочки, вони котилися, падали одне на одного, а ті, що залишилися живі, панічно кидалися в театр, розбиваючи шибки вхідних дверей. Ця гра була надто виснажлива: зрештою, в мене почали тремтіти руки, і я змушений був зайти до Драгера випити коньяку, щоб прийти до тями.
Жінок я не вбивав. Я б цілився їм у крижі. Або ж у литки, щоб танцювали.
Я ще ні на що не зважився. Але вже звик до думки, що мушу чинити саме так, ніби все вже було вирішено. Я почав уточнювати подробиці. У тирії на базарі "Данфе-Рошро" я вправлявся в стрільбі. Картонні мішені показували, що я стріляю кепсько, проте люди — то великі мішені, влучити в них легше, надто стріляючи впритул. Потім я почав роздзвонювати свої задуми. Вибрав день, коли всі мої колега зібралися в конторі. Це було в понеділок уранці. Я навмисне поводився з ними дуже люб'язно, хоча мені було гидко тиснути їм руки. Вони знімали свої рукавички, щоб привітатися. У них була непристойна манера оголювати руку: вони відкочували рукавичку і повільно стягували її вздовж пальців, одкриваючи повну зморщену долоню. Щодо мене, то я завжди беріг свої рукавички, не знімав їх.