— Давай краще вип’ємо ще трохи… А танцювати я не буду, Сігно. Вже не хочу. Давай вип’ємо. На брудершафт — за твого Джозефа. Я хочу випити за астронавтів, за мужніх хлопців і за їхніх кицьок, котрі чекають на них у земних блуднях, ох, пробач, буднях… А повість я ще не написав. Ось за це також давай вип’ємо. За мою повість про… астронавта Джозефа Девіса…
— На брудершафт? За повість про Джозефа? Не блюзнірствуй! І не блазнюй! Ти ж знаєш, що я справді його…
— То й люби собі на здоров’я. — Хенк наповнив ущерть свій келих коньяком. — Люби його. Люби всіх, кого любиться. Бо лише її величність любов… — Він відсьорбнув і багатозначно закотив очі. — Бо лише любов, моя люба, є тою силою, що рухає світом. Бо лише любов, розлита ось у такі келихи, живить наші душі. Так, як гній, розкиданий по плантації, живить рослини. П’ємо за наші космічні модулі з ядерними серцями, вони утверджують у нас віру в завтрашньому дні, пронизаному сотнями рентгенів любові… Космічна любов мегатонного віку виміряється рентгенами, моя люба. Ти ще не чула про це? Твій Джозеф — самовідданий служитель нашої новітньої любові. Я йому просто заздрю. Мені не судилося утверджувати…
— Припини, Хенк Не блазнюй!
— Ми — космічний гній, дорога моя Сігно. Ось так. І єдине, що мене нині по-справжньому ще турбує, на якій космічній плантації нас розкидають, кого ми будем удобрювати. І якщо я виявлюсь поживним субстратом для таких прекрасних, як ти, Сігно, тюльпанчиків, то мене не злякає навіть їхній червоний колір…
— Ах, припини, Хенк! Правда не стає правдивішою від того, що її говорять так голосно.
Колись я був певен, що будь-яке безумство в державних масштабах не вічне. Проте зараз я з кожним днем дедалі більше переконуюся — ми всі заходимо у страхітливий тупик, з якого немає вороття. Все вирішують тільки гроші. Якщо нам добре платять, ми забуваємо про все — про елементарне раціо, про потреби народу, про ядерну смерть. Таке враження, що ми всі перетворилися на ходячі "ілюстрації результатів духовної рекастрації", як сказав один письменник. Ми — усміхнені манекени. І усміхаємось лише тоді, коли бачимо живі гроші.
(Зі щоденника Констанція Девіса)
"Червоного пса" шукали в атмосфері загальної підозріливості, але без найменшого ентузіазму, бо кожен, пройшовши вже стільки не вельми приємних і принизливих перевірок за своє життя, розумів, що тінь підозри падає на кожного, тож залишалося лише передчувати страх перед перевірками додатковими, майбутніми, і ніхто не відчував ніякої вини.
— Пане генерал, ми перевірили всі блоки й системи у третьому бункері. Не помічено ніяких відхилень від норми. Ніяких пошкоджень.
— Як розуміти ваше — ми перевірили?! Я наказав — усе перебрати! Розібрати усе до гвинтика і потім змонтувати заново! Звертати увагу на будь-яку сторонню пилинку! Все перебрати! Все власноручно перемацати!
— Пане генерал, для цього нам будуть потрібні представники багатьох фірм… Демонтаж третього бункера вимагатиме…
— … вашого розуму і кмітливості насамперед, хлопчики! Ніяких представників! Ви ж самі це розумієте. На територію бази зараз не ступить ніхто сторонній!
— Так. Але…
— … але треба виконувати наказ! Термін виконання усіх робіт — десять днів.
— Ми не можемо гарантувати, пане генерал, що без представників фірм ми за такий короткий строк виконаємо завдання на належному рівні.
— Ви хочете сказати, що ваша кваліфікація не дозволяє вам виконати наказ на належному рівні? Для мене особисто не становитиме проблеми цілком замінити вас усіх іншими спеціалістами. А вас доведеться залишити на території бази до особливого розпорядження. Ви вже забагато знаєте, хлопчики.
Безумовно, генерал знав, навіть не намагатиметься здійснити свою погрозу, проте сказані слова подіяли. Принаймні після чергового, майже розлюченого обурення:
— Ми вам, хлопчики, непогано платимо! За такі гроші ви всі могли бути б і трохи кмітливішими!
У відповідь почулося бадьоре:
— Зрозуміло, пане генерал! Наказ буде виконано вчасно!
— Але ж дивіться, аби не залишилося зайвих деталей. — Генерал завчено по-батьківськи усміхнувся. — Бо тоді ми й вас переберемо по кісточках.
— Зрозуміло. Все буде гаразд, пане генерал.
— Бог на поміч, хлопці.
Зарізали козу, їх завжди ріжуть,
одну раніше, другу згодом.
А як немає кіз, знайдеться бик чи півень.
Знайдеться хтось. І завжди знайдуть ніж.
Та спершу їх живих і поподоять, й
попобриють,
запустять у череду
а чи дозволять поспівать.
Зарізали козу. Хлопча сльозу пустило.
Утерли сльози. Ну й дурне ж!
Ану, мерщій — гулять!
(Зі щоденника Констанція Девіса)
Особиста зустріч генерала Девіса з президентом тривала недовго.
— Я радий почути від вас, пане генерал, що для безпеки "Зевса" зроблено все можливе. Про це мені доповідав і полковник Форест. Тож маю підстави сподіватися, що все буде гаразд? І ми з вами можемо остаточно обговорити деякі подробиці. Оскільки ви самі наполягали на нашій сьогоднішній зустрічі, то можу припустити, що ви маєте до мене якісь запитання чи пропозиції…
— Пане президент, я зараз звертаюся до вас насамперед як людина, що вболіває за інтереси нашої держави..
— Конкретніше! — роздратовано перебив його президент. — Не гаймо часу на слова!
— Я хочу наголосити на тому, що "Ера" — науковий орбітальний модуль. Принаймні в очах загалу. І тому мене цікавлять гарантії щодо політичного престижу…
— Це ви доречно додали, що "Ера" — науковий модуль в очах загалу. Але ж ви не гадаєте, пане генерал, що загал складається з дурнів? Всі знають, що таке наукові модулі — і наші, і їхні! — Раптом президент зірвався на підвищений тон: — І гадаю, всі повинні розуміти, що таке збереження орбітальної переваги! У скільки мільярдів виллється створення ще одного нашого "наукового" модуля для вивчення реліктового, чи якого там у біса, випромінювання?!
Президент нараз замовк, театрально швидко заспокоївся і продовжив:
— Але, даруйте, я перебив вас, пане генерал… Які гарантії ви вимагаєте від мене?
— Гарантії того, що я й надалі матиму змогу, матиму підстави вважатися порядною людиною. Ви мене знаєте давно, ми могли б звертатися один до одного навіть менш офіційно. Тож я сподіваюся, що мої уявлення про порядність вам відомі і зрозумілі і не будуть сприйняті хибно…