— З цим не можна не погодитися, пане президент.
— Тож не будемо торгуватися. Ви забезпечите старт "Зевса" в установлені строки. Чи не так? І ніхто, окрім вас самих, не винен, що виконання програми, про суть якої взагалі, крім нас трьох, ніхто не повинен знати, з якихось причин ускладнюється. Гадаю, ви розумієте, що я маю підстави говорити з вами і в трохи іншому тоні.
Але…
— Пане президент, хоча я й передчуваю, що все це набагато серйозніше, ніж ми можемо собі уявити, але ми а полковником Форестом відчуваємо всю глибину покладеної на нас відповідальності. Ми з Форестом перетрусимо всіх і все! Старт "Зевса" буде забезпечений!
— Не сумнівався, що ви зрозумієте мене правильно, генерале. А ще хочу вам порадити… Не варто шукати шляхи, аби усунути вашого сина, астронавта Джозефа Девіса, від участі у виконанні програми. Швидше навпаки, хай де додає вам снаги зробити все належне… Ви згодні зі мною, генерале?
Летимо, летимо, поспішаємо.
Хто бджолою, а хто, як комар.
Хтось новим реактивним лайнером.
А хтось інший — листком в листопад.
Летимо. Хтось — за вітром. Хтось — проти.
Летимо до мети… До мети?
Посивілі завбачливо скроні
маяками на нашім путі.
(Зі щоденника Констанція Девіса)
Швидкісна авієтка летіла низько-низько спершу над океаном, потім над брудно-жовтими піщаними дюнами.
"Господи, — думав генерал Девіс. — Який же я був замолоду наївний. А нині — я, мабуть, просто дурний. Я — лише крихітна і безпорадна частинка велетенської жорстокої машини. Я — маріонетка в генеральському мундирі. Актор велетенського лялькового театру трагедій. А хто режисер? Хто написав для мене роль? Президент? Аж ніяк! Він — маріонетка, як і я. Але хто нами керує? Хто смикає за невидимі мотузочки? Ми самі себе смикаємо. Ми всі, як у густому павутинні, пов’язані один з одним. Кожен наш порух, кожен подих передається решті і змушує принишкнути, або ж навпаки… Все побудовано на зворотних зв’язках… Прищемлений дверима хвіст, голосне розпачливе "няв!". Ах, пробач, моя кицюню, я винен перед тобою, але, врешті, сама будеш обережнішою. А кошеняток твоїх ми потопимо, кицюню. І де ти тільки примудрилася їх нагуляти? Ніби і з кімнати тебе не випускали… Господи, як я втомився… І яке мені все бридке… Я сам собі бридкий. Я навіть не маріонетка. Я — просто заводна лялька. Коли закінчується, слабне накручена пружина, лялька зупиняється… Джозефе, я винен перед тобою… Тебе виховували всі і ніхто… Тебе виховував цей велетенський багатоликий і безликий світ… Я винен перед тобою, сину… Але я не зможу бути винним ще й перед Богом. Якого немає… Ми всі, мов у павутинні… Ми ніби силкуємося щось зробити, щось змінити на краще, але від кожного нашого руху тільки тугіше затягується зашморг… Ми шукаємо винного у всіх наших бідах, повзаємо зміями у високих травах, шукаємо у траві, як у лісі, ми зазираємо в кожну криницю, забруднюємо останні краплі чистої води, ми зазираємо в кожну душу, лякаємо у степах останніх перепелів… Нас багато… Ми всі шукаємо. Шукаємо того, хто винен. І знаходимо — один одного… Джозефе… Я вже не дорожу не тільки власним, але й твоїм життям. Для мене вже немає нічого дорогого, рідного в цьому світі… Лише крихітний черв’ячок недотруєної, недогнилої совісті ще ворушиться, ше живе… "Жити чесно дуже нелегко, але ще важче для мене відчуватися коров’ячим млинцем, який ні за що не відповідає і якому ні перед ким не соромно…" Я зроблю все, щоб мені не було соромно перед Богом. Якого немає. І пробач мені, Джозефе. Господи, якого немає, пробач мені все, що зможеш пробачити".
Генерал дістав з кишені ралану, невелику морську мушлю, підняту з морського дна колись ще молодим Петером Девісом, приклав її до вуха. Слухав. Полковник Форест кинув на нього іронічний погляд.
Швидкісна авієтка летіла низько-низько спершу над океаном, потім над брудно-жовтими піщаними дюнами, нарешті торкнувся шасі бетонованої смуги.
Нашу любов вимірюють
рентгенами.
Весна. Бліндаж. І сльози на
щоках.
Наша любов — радіаційна
бестія.
Тюльпани. Стронцій. Листопад.
Нашій любові — і галактики
замало.
Поезія війни. Поезії — війна.
Наша любов — це спалах
наднового
радіоактивного, космічного вина.
(Зі щоденника Констанція Девіса)
Всі вже добряче підпили. Молода компанія насолоджувалась буйствами танцювальних ритмів. Власне, танцювало тільки дві пари. А решта блаженно релаксувалися у глибоких кріслах нічного бару, посьорбуючи шампанське з коньяком, розчиняючись у пасмах густого цигаркового диму та в спалахах світломузики.
Сігна не танцювала, сиділа, блаженно примружившись, з сигаретою в руці — ще зовсім дівчисько, красиве своєю юністю, у рожевій сукні, як і на кольоровому великому портреті в підземному номері астронавта Джозефа Девіса.
Поруч із нею уже геть посоловілий Хенк. Батько Хенка був відомим письменником, а він сам — такий собі, в цю мить захмелілий дженджурик, вилицюватий, худорлявий, час від часу втирав просто долонею спітніле чоло і позирав довкола, обводячи присутніх дещо одурілим поглядом, в якому прозирала зачаєна підступність та якась п’яна затравленість.
— Потанцюємо, Хенк?
— А Джозефа ти запитувала, він дозволив тобі танцювати зі мною? Хоча, гадаю, я і сам собою щось вартий. Га? — в голосі в’їдлива іронія та бравада. — Я, безумовно, ніколи не загрібатиму космічні мільйони, але, сподіваюся, кілька земних мільйонів для мене залишиться…
— Принаймні у вигляді батьківської спадщини…
— Хоча б і так… — криво усміхнувся хлопець. — Але мій старий ще довго тягнутиме. І хай тягне. У нього це гарно виходить. Ходімо і справді потанцюємо. Життя — це рух. І мушу сказати, що не лише в космічних далях…
— Хенк, навіщо ти знову нагадуєш мені про Джозефа? Я його не бачила вже чотири місяці. І невідомо, коли побачу.
— Та й навіщо тобі його бачити. І так усі знають, що він — твій. А ти — його кицька. І ти його обов’язково дочекаєшся. Таких, як він, варто чекати навіть якщо дуже нетерпиться… Ходімо танцювати. — Він поклав руку дівчині на плече.
Сігна млосно підвелася:
— Ти вже дописав свою повість? Оту, що ти розповідав… Повість, яка принесе тобі всесвітню славу… А для початку бодай якісь власні гроші, — Сігна хихикнула.