Курт ВОННЕГУТ
ГАРРІСОН БЕРДЖЕРОН
Ішов 2081 рік, і людство, нарешті, досягло цілковитої рівності. Воно не було рівним тільки перед Богом і законом, але в усьому іншому панувала цілковита рівність. Усі були абсолютно однакові. Всі виглядали однаково. Усі геть були однаково сильні й спритні. Здібності, можливості й бажання були уніфіковані. Відповідно до 211-го, 212-го й 213-го додатків до конституції Сполучених Штатів Америки, а також завдячуючи неухильній пильності агентів Генерального Нівелятора.
І все ж деякі аспекти життя ще залишилися невдосконаленими. Наприклад березень, як і колись, паморочив голови, збивав людей із пуття, хоча пори року вже давно були знівельовані. І саме цього млосного місяця служба Нівелятора забрала чотирнадцятилітнього Гаррісона, сина Джорджа та Гейзл Берджеронів.
Це, звісна річ, було трагедією, та Джордж і Гейзл не дуже-то й побивалися. Гейзл була бездоганним взірцем всезагального розумового рівня, а це означало, що вона просто ніколи не мислила, за винятком поодиноких моментів. Щодо Джорджа, чий розумовий рівень перевищував загальні норми, то він носив вмонтований у вухо мініатюрний психорадіонівелятор. Закон зобов'язував уживати його постійно. Він був настроєний на хвилю державної радіостанції. З інтервалом приблизно у двадцять секунд станція надсилала сигнали, щоб такі розумники, як Джордж, не порушували загальну рівність.
Джордж і Гейзл дивилися телевізор. Під очима у Гейзл ще не висохли сльозинки, однак вона вже б не змогла пригадати, через що плакала хвилину тому.
По телевізору показували балет. У голові Джорджа пролунав зумер — думки його панічно розбіглися, мов мишенята, зачувши котяче нявкотіння.
— Це чудо, як вони там вибрикують, еге? — сказала Гейзл.
— Га? — буркнув Джордж.
— Чудовий балет, еге? — сказала Гейзл.
— М-м-м, — згодився Джордж.
У голові в нього визрівали блюзнірські ідеї. Не такі вже й гарні ці балерини, не кращі за будь-яких інших. Зовсім тотожні в своїх залізних шарнірах, з ранцями, наповненими свинцевим шротом. Лице кожної ховалося за машкарою — щоб ніхто, споглядаючи їхні вільні витончені рухи і гарненькі личка, не відчув того, що відчуває кіт, скуштувіавши валер'янки. Джордж побавився собі думкою, що танцюристів, може, й не слід нівелювати, проте він не встиг зайти далеко думкою — зумер в його психорадіонівеляторі розпорошив оці розумові зусилля.
Джордж тіпнувся. Тіпнулися й дві балерини, а шість інших спокійнісінько продовжували танцювати. Оскільки Гейзл не потребувала власного психорадіонівелятора — їй цікаво було взнати, на що був схожий останній сигнал.
— Так, немов бемкнули у молочну пляшку, — відповів Джордж.
— Думаю: це справді чудово — слухати різні там сигнали, — замріяно сказала Гейзл.
— М-м-м, — відповів Джордж.
— Була б я Генеральною Нівеляторшею, знаєш, що б я зробила? — сказала Гейзл.
Гейзл таки добряче була схожа на Генерального Нівелятора — жінку на ймення Діана Мунглемперс.
— Якби я була Діаною Мунглемперс, — провадила своє Гейзл, — щонеділі я б передавала дзвони — тільки дзвони...
— Я зміг би мислити тоді — якщо б увесь час дзвонили, — зітхнув Джордж.
— Ну, можна було б зробити їх дуже сильними, — відповіла Гейзл. — Я так думаю, що з мене вийшов би справді чудовий Нівелятор.
— Не кращий і не гірший за інших, як велить норма, — зауважив Джордж.
— Хто ж краще за мене знає, що воно таке — норма, — сказала Гейзл.
— Ще б пак, — промимрив Джордж. Саме тут у нього в голові ворухнулася непевна думка про свого наднормального сина, який сидить у в'язниці, про Гаррісона. Але тут двадцятиоднозалпова канонада поклала цьому край.
— Любий, — сказала Гейзл, — це було жахливо?
Це було так жахливо, що Джордж стрепенувся і сполотнів — сльозинки з'явилися в кутиках зчервонілих очей.
Дві балерини зомліли й попадали б на підлогу, та залізні шарніри, немов підпори, врятували їх од того.
— Ти геть побілів, — сказала Гейзл, — може, ляжеш на канапу — тобі, любий, на подушках було б таки легше з отим нівеляторним ранцем.
Вона мала на увазі сорок сім фунтів пташиного шроту в брезентовій сумці, що застібалася на шиї Джорджа висячим замком.
— Іди відпочинь трішки від свого ранця, мене не обходить, що якийсь час ми будемо нарівні між собою.
Джордж лапнув свого ранця.
— Я й забув про нього. Я його більше відчуваю. Це вже — частка мого я...
— Ти останнім часом такий зморений, постарів наче, — говорила Гейзл. — Може б, ми проколупали маленьку дірочку в денці та й одсипали трохи отих свинцевих кульок? Лише дрібочку...
— Два роки ув'язнення плюс дві тисячі доларів за кожну кульку, — одрубав Джордж. — Не сказав би, що це вдалий гендель.
— Можна ж їх одсипати, коли ти вдома, не на праці? Я кажу: нікому ж не буде від того гірше. Одсипав і квит.
— Якщо я так зроблю — тоді інші люди вчинять так само і досить швидко ми знову повернемося до тих часів, ганебного нашого минулого, споконвічного "хто кого"... Тобі б цього не хотілося, правда?
— Я ненавиджу це минуле, — сказала Гейзл.
— От бач, — провадив далі Джордж. — Якщо люди перестануть поважати закон, як ти гадаєш: що станеться із суспільством?
Якби Гейзл і не відповіла на те питання — Джордж однак би ніколи до нього не повернувся — голова його мало не луснула од істеричного виття сирени.
— Якщо кожен почне покладатися лише на себе — загине геть усе, — сказала Гейзл.
— Що загине? — отетеріло перепитав Джордж.
— Суспільство... — нерішуче промимрила Гейзл. — Ми ж про нього говорили?
— Хто його зна, — вимовив Джордж.
Терміновий випуск останніх новин перервав телевізійну програму. Спершу не було ясно, у чім полягає сенсація, бо диктор (такий, як і усі інші диктори) од надзвичайного хвилювання почав затинатися, десь із півхвилини він мужньо намагався вимовити: "Леді та джентльмени..." Але ці героїчні зусилля не дали результату, і він, немов смертельно поранений прапороносець, передав сенсаційний бюлетень одній балерині, наче стяг.
— От молодець, — сказала Гейзл. — Він так прагнув, так прагнув — а це — велике діло, він прагнув зробити все, що міг, із того, чим наділив його Господь... На нього чекає добре підвищення — за те, що він так напружився.