— Горокракси можна знищити мечем! Леза ґоблінської роботи вбирають тільки те, що їх зміцнює... Гаррі, цей меч просочений отрутою Василіска!
— А Дамблдор не віддав його мені, бо думав ним скористатися, хотів відкрити ним медальйон...
— ...і він, мабуть, розумів, що меча тобі не віддадуть, якщо він запише його у свій заповіт...
— ...тому він виготовив копію...
— ...і поклав у скляну шафку підробку...
— ...а справжнього меча залишив... де?
Вони подивились одне на одного. Гаррі відчував, що відповідь висить невидимо в повітрі над ними, до болю близько. Чому Дамблдор не сказав? Чи, може, сказав, але Гаррі тоді просто не збагнув?
— Думай! — прошепотіла Герміона. — Думай! Де він міг його залишити?
— Не в Гоґвортсі, — знову закрокував Гаррі.
— Десь у Гоґсміді? — припустила Герміона.
— Може, у Верескливій Халупі? — запитав Гаррі. — Туди ніхто не заходить.
— Але Снейп знає, як туди проникнути, це було б ризиковано.
— Дамблдор довіряв Снейпові, — нагадав їй Гаррі.
— Та не аж так, щоб розказати про підміну мечів, — відказала Герміона.
— Так, справді! — погодився Гаррі, ще більшу радість відчувши від думки, що Дамблдор таки мав деякі сумніви, бодай найменші, щодо надійності Снейпа. — То, може, він заховав меча десь далеко від Гоґсміда? А ти що думаєш, Роне? Роне?
Гаррі озирнувся. На одну бентежну мить він подумав, що Рон вийшов з намету, але одразу побачив, що той з кам'яним лицем лежить у затінку нижнього ліжка.
— О, нарешті згадали й про мене? — буркнув Рон.
— Що?
Рон пирхнув, втупившись у днище верхнього ліжка.
— Ви собі продовжуйте. Бо ще зіпсую вам забаву.
Збитий з пантелику Гаррі глянув на Герміону, чекаючи допомоги, але вона лише головою похитала, збентежена не менше за нього.
— Що таке? — запитав Гаррі.
— Що таке? Нічого такого, — Рон і далі уникав погляду Гаррі. — Особливо для тебе.
На брезентовий дашок у них над головами капнуло кілька краплин. Починався дощ.
— Ні, я ж бачу — тебе щось гризе, — не погодився Гаррі. — Викладай, що там.
Рон звісив з ліжка довгі ноги й сів. Був він якийсь жалюгідний, не схожий на себе.
— Добре, викладу. Не сподівайся, що я стрибатиму від щастя, що нам треба знайти ще якусь дурню, про яку ти нічого не знаєш.
— Не знаю? — перепитав Гаррі. — Я не знаю?
Кап, кап, кап. Дощ дужчав. Краплі падали на встелений опалим листям берег, на річку, що жебоніла в темряві. Страх витіснив з душі Гаррі радість, бо Рон казав саме те, чого він очікував і водночас так боявся від нього почути.
— Ясно, що я тут кайфую, як ніколи, — бурчав далі Рон, — бо що таке покалічена рука, відсутність їжі й те, що спина щоночі замерзає. Просто я мав надію, що кілька тижнів тікаючи й ховаючись, ми хоч чогось досягнемо.
— Роне, — сказала Герміона так тихенько, що Рон міг удати, ніби її не почув, бо дощ уже щосили тарабанив по намету.
— Я думав, ти знаєш, на що йдеш, — сказав Гаррі.
— Я теж так думав.
— І що ж саме не виправдало твоїх сподівань? — поцікавився Гаррі. Його вже почала охоплювати злість. — Ти думав, що ми ночуватимемо в п'ятизіркових готелях? Щодня будемо знаходити по горокраксу? Думав, що на Різдво повернешся до мамусі?
— Ми думали, ти хоч знаєш, що робиш! — закричав Рон, зриваючись на ноги, а його слова пронизали Гаррі, як розпечені ножі. — Ми думали, що Дамблдор тобі сказав, що робити, думали, ти маєш якісь серйозні плани!
— Роне! — повторила Герміона, і тепер її голос цілком виразно прозвучав на тлі барабанного дробу дощу, проте Рон знову не звернув на неї уваги.
— Ну то вибач, що я тебе розчарував, — сказав Гаррі цілком спокійним голосом, хоч відчував усередині якусь порожнечу і розгубленість. — Я нічого від тебе не приховував і розповів усе, що мені казав Дамблдор. І якщо ти цього ще не помітив, то ми таки знайшли один горокракс...
— Ага, і не можемо його знищити, так само, як і знайти інші горокракси... словом, нічого в нас нема!
— Роне, зніми медальйон, — попросила незвично високим голосом Герміона. — Зніми, будь ласка. Ти б такого не казав, якби не носив його цілісінький день.
— Та ні, казав би, — заперечив Гаррі, бо не хотів чути виправдань Ронових дій. — Думаєте, я не помічав, як ви шепотілися в мене за спиною? Думаєте, не здогадувався, про що ви говорили?
— Гаррі, нічого ми не...
— Не бреши! — накинувся на неї Рон. — Ти сама казала, що розчарована, казала, що теж думала, ніби в нього були серйозніші плани, ніж просто...
— Я такого не казала... Гаррі, це не так! — крикнула вона. Дощ тарабанив по намету, сльози текли по Герміониному обличчю, а те хвилювання, що охопило їх усього кілька хвилин тому, безслідно зникло, наче феєрверк, що спалахує й гасне, залишаючи по собі темряву, вогкість та холод. Ґрифіндорів меч був захований невідомо де, а вони, троє підлітків, сиділи тут, у наметі, і єдиним їхнім досягненням було те, що вони й досі живі.
— Чого ж ти й досі тут? — запитав Гаррі.
— Я й сам не знаю, — відповів Рон.
— То йди додому, — запропонував Гаррі.
— Може, й піду! — крикнув Рон і підійшов на кілька кроків до Гаррі, але той не відсахнувся.
— Ти що, не чув, що казали про мою сестру? Але тобі це до одного місця, це ж тільки Заборонений ліс, і Гаррі Поттеру, з-яким-і-не-таке-бувало, глибоко наплювати, як там вона, а мені не наплювати, бо там є гігантські павуки й інша шизуха...
— Я лише казав... що вона там не сама, з ними Геґрід...
— ...ага, я знаю — тобі на все наплювати! А всі інші в моїй родині як? Ти чув, як казали: "Вистачить з Візлів поранених дітей"?
— Так, я...
— Тебе не турбувало, що це означає?
— Роне! — Герміона стала між ними, — не думаю, що малася на увазі якась нова біда, про яку ми ще не чули. Подумай, Роне, — Білл уже й так у шрамах, багато людей бачило, що Джордж утратив вухо, а ти зараз нібито прикутий до ліжка зі смертельною формою бризкухи. Я впевнена, що малося на увазі тільки це...
— О, ти така впевнена? Звичайно, навіщо про них думати? У вас же все нормально, батьки в безпечному місці...
— Мої батьки мертві! — загорлав Гаррі.
— З моїми теж могло таке статися! — крикнув у відповідь Рон.
— То ГЕТЬ звідси! — заревів Гаррі. — Вали до них, прикинься, що одужав від бризкухи, й мамуся тебе відгодує і...