— Як це він поранився? Тобто, — Гаррі потрусив головою, намагаючись її прочистити, збагнути, що ж саме з ними сталося, — чому ми опинилися тут? Я ж думав, ми вертаємося на площу Ґримо?
Герміона глибоко вдихнула. Здавалося, вона ось-ось розплачеться.
— Гаррі, навряд чи вдасться туди повернутися.
— А що таке?
— Коли ми роз'являлися, Якслі встиг мене вхопити, і я не могла від нього відчепитися, бо він дуже сильний і не відпускав мене, поки ми не прибули на площу Ґримо, і тоді... він, мабуть, побачив двері й подумав, що ми там зупинимося, тому послабив хватку, а я зуміла вислизнути з його рук і перенесла нас осюди!
— А де ж тоді він? Стривай... Невже він на площі Ґримо? Він же не зайде?
Очі її заблищали слізьми й вона похилила голову.
— Гаррі, я думаю, що зайде. Я... я змусила його відпустити мене відразливим закляттям, але він уже опинився в полі дії чарів Довіри. Коли помер Дамблдор, ми стали тайнохоронцями, тому я, мабуть, зрадила йому таємницю?
Що тут було казати? Гаррі не сумнівався, що так і є. Це був серйозний удар. Якщо Якслі міг зайти в будинок, то їм нізащо не можна туди повертатися. Можливо, він зараз явленням закидає туди інших смертежерів. Хоч який похмурий і гнітючий той будинок, але то був їхній єдиний надійний прихисток, а після того, як Крічер став набагато веселіший і приязніший, вони почувалися там майже як удома. Гаррі відчув напад жалю, що не мав нічого спільного з голодом, уявивши, як ельф-домовик зараз готує біфштекс і пиріг з нирками, а Гаррі, Ронові й Герміоні все це їсти вже не доведеться.
— Гаррі, пробач, мені так прикро!
— Не будь дурна, ти не винна! Власне кажучи, це все моя вина...
Гаррі поліз у кишеню й витяг Дикозорове око. Герміона з жахом відсахнулася.
— Амбриджка вставила його в двері свого кабінету, щоб підглядати за людьми. Я просто не міг його там залишити... тому вони й дізналися, що хтось до них проник.
Герміона не встигла нічого сказати, бо Рон раптом застогнав і розплющив очі. Він і досі був сірого кольору, а обличчя блищало від поту.
— Як ти почуваєшся? — прошепотіла Герміона.
— Паскудно, — прохрипів Рон і зіщулився, помацавши поранену руку. — Де це ми?
— У лісі, де проходив Кубок світу з квідичу, — пояснила Герміона. — Я хотіла щось таке закрите, де можна сховатися...
— ...і він перший спав тобі на думку, — договорив за неї Гаррі, окинувши оком безлюдну галявину. Він не міг не згадати, що сталося, коли вони минулого разу явилися на перше місце, що спало Герміоні на думку, і як смертежери вирахували їх за кілька хвилин. Може, то була виманологія? Чи Волдеморт або його поплічники вже знають, куди їх перенесла Герміона?
— Думаєш, треба звідси тікати? — запитав у Гаррі Рон, і Гаррі бачив по його обличчю, що того тривожать схожі думки.
— Я не знаю.
Блідий і спітнілий Рон навіть не пробував сісти — не мав для цього сили. Перспектива нести його на руках аж ніяк не тішила.
— Поки що побудьмо тут, — сказав Гаррі.
Герміона з полегшенням скочила на ноги.
— Куди це ти? — поцікавився Рон.
— Якщо ми залишаємося тут, то треба захистити це місце закляттями-оберегами, — відповіла вона, підняла чарівну паличку й почала ходити навколо Гаррі й Рона широкими колами, нашіптуючи заклинання. Гаррі бачив, як замерехтіло повітря — наче Герміона вичакловувала навколо галявини теплий серпанок.
— Сальвіо гексія... Протеґо тоталум... Репелло маґлетум... Глушилято... Гаррі, витягай намет...
— Намет?
— Там, у торбинці!
— А-а, в торбинці... справді, — дійшло до Гаррі.
Тепер він не нишпорив навмання, а відразу скористався замовлянням-викликанням. Намет вискочив грудкуватим згортком полотна, мотузок і жердин. Гаррі впізнав — частково через котячий запах, — що це той самий намет, у якому вони спали на Кубку світу з квідичу.
— Я думав, це намет того типа з міністерства, Перкінса, — зауважив Гаррі, виплутуючи зі шворок кілочки.
— Йому він непотрібний, у нього розгулявся ревматизм, — Герміона виконала чарівною паличкою складну фігуру з восьми рухів, — тож Ронів тато сказав, що я можу його позичити. Еректо! — вона спрямувала чарівну паличку на безформне полотно, й те одним плавним рухом піднялося вгору, розклалося в повітрі в намет і опустилося прямо перед Гаррі; кілочок вислизнув з його рук, встромився в землю й обмотався шнуром, що підтримував центральну стійку намета.
— Каве інімікум, — завершила захисні процедури Герміона помахом палички до неба. — Зробила все, що могла. Як мінімум, довідаємось, якщо вони наближатимуться, хоч я не гарантую, що це врятує від Вол...
— Не називай це ім'я! — грубо урвав її Рон.
Гаррі й Герміона перезирнулися.
— Вибач, — Рон зі стогоном спробував трохи піднятися, щоб їх бачити, — але це звучить наче... заклинання чи щось таке там. Чи не можна казати на нього "Відомо-Хто"?.. Будь ласка.
— Дамблдор казав, що боятися імені... — почав було Гаррі.
— Якщо ти не звернув уваги, то мушу нагадати, що називання Відомо-Кого на ім'я Дамблдорові не дуже допомогло, — огризнувся Рон. — Просто... просто майте до Відомо-Кого хоч трохи пошани, чуєте?
— Пошани? — перепитав Гаррі, але Герміона застережливо на нього зиркнула. Справді, не варто було сперечатися з Роном, коли він ще такий ослаблений.
Гаррі з Герміоною затягли Рона в намет. Інтер'єр був точнісінько такий, як його запам'ятав Гаррі: невеличка квартира з ванною і крихітною кухонькою. Він відсунув старе крісло й поклав Рона на нижнє місце двоповерхового залізного ліжка. Навіть від цього коротенького переміщення Рон ще дужче поблід, тож коли вони його вклали на матрац, він знову заплющив очі й деякий час мовчав.
— Я зварю чаю, — сказала, відсапуючись, Герміона, вийняла з глибин своєї сумочки чайника з кухлями й пішла на кухню.
Гаррі гарячий чай допоміг не менше, ніж вогневіскі тієї ночі, коли загинув Дикозор. Він ніби випік рештки страху, що тріпотіли в грудях. Минула хвилина-дві, і Рон порушив тишу.
— Як думаєте, що сталося з Катермолами?
— Вони мали б утекти, — відповіла Герміона, для впевненості стискаючи гарячий кухоль. — Якщо в містера Катермола хоч трохи варить голова, він забрав місіс Катермол "Явленням-пліч-о-пліч" і зараз вони тікають з країни разом з дітьми. Їй так порадив Гаррі.