— Що?! — вигукнув уголос Рон. — Ти що, псих?!
— Я знаю, що вона всемогутня, — втомлено пояснив Гаррі. — Але я краще почуваюся зі своєю. Тому...
Він понишпорив у капшучку, що висів на шиї, вийняв дві половинки гостролиста, сполучені тонесенькою ниточкою феніксової пір'їни. Герміона казала, що їх неможливо з'єднати, так серйозно вони пошкоджені. Гаррі розумів, що більше не буде на що сподіватися, якщо нічого не вийде зараз.
Він поклав поламану чарівну паличку на директорський стіл, торкнувся її кінчиком бузинової палички і сказав:
— Репаро.
Його чарівна паличка знову стала така, як була колись, і з її кінчика шугонули червоні іскри. Гаррі зрозумів, що йому вдалося. Він узяв гостролистову паличку з феніксовою пір'їною, і відчув раптом у своїх пальцях тепло, неначе чарівна паличка і його рука зраділи возз'єднанню.
— Я покладу бузинову паличку туди, звідки її забрано, — сказав він Дамблдорові, що дивився на нього з величезною любов'ю і захопленням. — Хай залишається там. Якщо я помру природною смертю, як Іґнотус, її силу буде втрачено, так? Її попереднього власника вже ніхто не переможе. На цьому все й закінчиться.
Дамблдор кивнув головою.
Вони всміхнулися один одному.
— Ти впевнений? — запитав Рон. У його голосі відчувалася прихована нотка жалю, коли він поглянув на бузинову паличку.
— Думаю, Гаррі правий, — тихенько сказала Герміона.
— Від цієї чарівної палички більше неприємностей, ніж користі, — додав Гаррі. — А якщо чесно, — він відвернувся від портретів, думаючи зараз тільки про ліжко з чотирма стовпчиками, що чекало його в ґрифіндорській вежі, та про те, чи не здогадається, бува, Крічер принести туди бутерброд, — то мені вже вистачить неприємностей на все моє життя.
— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ СЬОМИЙ —
Дев'ятнадцять років потому
Осінь того року настала якось несподівано. Ранок першого вересня був свіжий і золотий, мов яблуко, а коли невеличке сімейство жваво перебігало гуркотливу дорогу до великого, вкритого кіптявою вокзалу, вихлопні гази машин і дихання перехожих іскрилися в прохолодному повітрі, наче павутиння. Дві великі клітки торохкотіли на завантажених до самого верху візочках, що їх штовхали батьки. У клітках обурено ухкали сови, а руда заплакана дівчинка пленталася за братами, вчепившись у батькову руку.
— Ще трохи, і ти теж туди поїдеш, — сказав їй Гаррі.
— Два роки, — шморгнула носом Лілі. — А я хочу зараз!
Подорожні з цікавістю поглядали на сов, поки родина проштовхувалася до перегородки між дев'ятою і десятою платформами. Албусів голос долетів до Гаррі попри навколишній гамір — сини поновили суперечку, почату ще в машині.
— Я не буду! Не буду я в Слизерині!
— Джеймсе, та вгамуйся вже! — сказала Джіні.
— Я тільки сказав, що він може там опинитися, — не вгавав Джеймс, насміхаючись з меншого брата. — А що тут такого. Він може потрапити в Слиз...
Але тут Джеймс піймав материн погляд і замовк. П'ятеро Поттерів підійшли до перегородки. Джеймс озирнувся, зміряв меншого брата задерикуватим поглядом, забрав у матері візочка й побіг. За мить він щез.
— Ви будете мені писати? — одразу запитав у батьків Албус, скориставшись тимчасовою відсутністю брата.
— Та хоч щодня, якщо захочеш, — відповіла Джіні.
— Ну, не щодня, — швидко заперечив Албус. — Джеймс каже, що більшість учнів отримує листи з дому лише раз на місяць.
— Торік ми писали Джеймсові тричі на тиждень, — сказала Джіні.
— І не дуже розвішуй вуха, як він починає плести тобі щось про Гоґвортс, — додав Гаррі. — Він любить посміятися, цей твій братик.
Вони всі разом почали штовхати другий візочок, набираючи розгону. Перед самою перегородкою Албус замружився, проте зіткнення не сталося. Натомість родина опинилася на платформі дев'ять і три чверті, затуманеній густою білою парою, що валувала з яскраво-червоного "Гоґвортського експреса". Невиразні постаті юрмилися в цій імлі, у якій уже десь розчинився Джеймс.
— Де вони? — стурбовано запитав Албус, приглядаючись до розмитих силуетів, повз які їхня сім'я проходила по платформі.
— Знайдемо, — заспокоїла Джіні.
Однак у густій парі важко було розрізнити обличчя. Голоси, відокремлені від їхніх власників, звучали неприродно гучно. Гаррі здалося, що він чує, як Персі ораторським голосом нагадує про правила користування мітлами, і зрадів, що є поважна причина не зупинятися й не вітатися з ним...
— Ал, думаю, це вони, — сказала раптом Джіні.
З імли виникло четверо людей, що стояли біля останнього вагона. Їхні обличчя вдалося розгледіти аж тоді, як Гаррі, Джіні, Лілі й Албус підійшли до них майже впритул.
— Привіт! — сказав Албус з величезним полегшенням.
Розі, уже вдягнута в новесеньку гоґвортську мантію, сяйнула до нього усмішкою.
— Нормально припаркувався? — запитав у Гаррі Рон. — Мені вдалося. Герміона взагалі не вірила, що я здам на маґлівські водійські права. Думала, що доведеться законфундувати екзаменатора.
— Неправда, — заперечила Герміона, — я в тебе вірила.
— Чесно кажучи, я його таки конфунднув, — прошепотів Рон до Гаррі, коли вони вдвох заносили у вагон Албусову валізу й сову. — Я тільки забував дивитися в бічне дзеркальце, але ж гляньмо правді у вічі — для чого ж тоді існує всечутливе заклинання?
Тим часом на платформі Лілі і Х'юґо, Розин менший брат, вели жваву дискусію про те, в який гуртожиток їх розподілять, коли вони нарешті опиняться в Гоґвортсі.
— Якщо не потрапите у Ґрифіндор, ми вас позбавимо спадщини, — сказав Рон, — але ми руки не викручуємо.
— Роне!
Лілі й Х'юґо засміялись, а Албус і Розі засмутилися.
— Він пожартував, — пояснили їм Герміона й Джіні, але Рон уже не звертав на це уваги. Перехопивши погляд Гаррі, він ледь помітно кивнув головою на якесь місце кроків за п'ятдесят від них. Пара на мить розвіялась і крізь неї доволі виразно можна було побачити три постаті.
— Бачите, хто там?
Там стояв у чорному, застібнутому під саму шию, пальті Драко Мелфой з дружиною та сином. Він уже трохи полисів, і це лише підкреслювало його гостре підборіддя. Син був дуже на нього схожий, так само, як Албус був схожий на Гаррі. Драко помітив, що Гаррі, Рон, Герміона й Джіні на нього дивляться, скупо їм кивнув і відвернувся.