— А навіщо тоді ці канати? — поцікавився Гаррі.
Він щойно помітив товстенні канати, що тяглися від стовбурів найбільших дерев до Ґропа, який згорнувся клубочком на землі спиною до них.
— Ти його прив'язав? — ледь чутно запитала Герміона.
— Ну... так... — винувато підтвердив Геґрід. — Видите... я ж вам казав... він ще не може розрахувати своєї сили.
Гаррі тепер зрозумів, чому в лісі не було жодної живої істоти.
— То що ти хочеш від мене, Гаррі й Рона? — запитала Герміона, передчуваючи щось недобре.
— Припильнуйте за ним, — хрипко відповів Геґрід. — Коли мене тут не буде.
Гаррі й Герміона обмінялися приреченими поглядами, а Гаррі з острахом пригадав, що пообіцяв Геґрідові виконати будь?яке його прохання.
— А що... що саме треба робити? — допитувалася Герміона.
— Його не треба годувати, нє! — гаряче пояснив Геґрід. — Він і сам собі здобуде харчі. Пташки, олені й усьо таке... нє, йому лиш потрібне товариство. Якби я тілько знав, шо хтось йому хоч троха допоможе... ну... наприклад, навчит його нашої мови.
Гаррі нічого не відповів, лише глянув на велетенську постать, що лежала на землі перед ними. На відміну від Геґріда, що здавався просто завеликою людиною, Ґроп був якийсь деформований. Те, що Гаррі спочатку здалося зарослою мохом брилою, виявилося Ґроповою головою. Вона була завелика щодо тіла і, на відміну від людських пропорцій, дуже кругла і вкрита цупким кучерявим волоссям кольору папороті. Зверху на голові виднівся краєчок великого м'ясистого вуха, а сама голова відразу переходила в плечі, як у дядька Вернона, майже без шиї. Спина, вкрита якоюсь бруднючою бурою накидкою з грубо зшитих докупи звірячих шкур, була дуже широка; а коли Ґроп уві сні дихав, нерівні шви між цими шкурами розходилися. Ноги велет підібгав до тіла. Гаррі бачив тільки величезні брудні, завбільшки як санчата, босі ступні, що лежали одна на одній.
— Ти хочеш, щоб ми його навчали? — глухим голосом запитав Гаррі. Тепер він збагнув суть Фіренцевого попередження: "Його намагання марні. Краще йому від них відмо витися". Лісові мешканці вже, мабуть, чули, як Геґрід безуспішно намагався вчити Ґропа людської мови.
— Еге ж... чи хоч просто з ним балакали, — з надією уточнив Геґрід. — Бо, якщо він буде говорити з людьми, то, гадаю, скорше си зрозуміє, шо ми до нього файно ставимося й хочемо, аби він тут лишився.
Герміона не забирала з обличчя рук і дивилася на Гаррі з?поміж пальців.
— Я вже починаю сумувати за Норбертом, — пробурмотів Гаррі, а вона істерично реготнула.
— То ви то зробите, чи як? — запитав Геґрід, здається, не почувши слів Гаррі.
— Ми... — видушив Гаррі, згадуючи, що пов'язаний обіцянкою. — Ми спробуємо, Геґріде.
— Я знав, Гаррі, шо на тебе можна покластися, — засяяв крізь сльози Геґрід, витираючи обличчя своєю хустинкою?як?скатертинкою. — Але я не хтів би, шоб ви занадто цим переймалися... бо ви ж маєте на носі екзамени... може, разочок на тиждень заскакували б сюди в плащі?невидимці, аби си троха з ним побалакати, та й усьо. То я його розбуджу... познайомлю з вами...
— Що?! Ні! — зірвалася на ноги Герміона. — Геґріде, не треба, не варто його будити... ні?ні... нам не горить...
Але Геґрід уже переступив через величезний стовбур, що лежав перед ними, і наближався до Ґропа. Коли підійшов метрів на три, взяв із землі довгу гілляку, заспокійливо всміхнувся через плече Гаррі й Герміоні, а тоді сильно штурхонув Ґропа у спину.
Велетень заревів, і це ревіння луною розійшлося в тихому лісі. Птахи гучно шугонули з верхівок дерев. Тим часом Ґроп на очах у Гаррі й Герміони підводився з землі, і земля аж задрижала, коли Геґрідів братик відштовхнувся від неї своєю велетенською рукою, щоб стати навколішки. Він озирнувся, щоб глянути, хто і що його потурбувало.
— Всьо файно, Ґропику? — якомога бадьоріше запитав Геґрід, задкуючи з піднятою вгору гіллякою, якою хотів було ще раз штурхнути Ґропа. — Файно виспався, га?
Гаррі й Герміона відійшли якомога далі, не випускаючи велетня з поля зору. Ґроп стояв навколішки поміж двох дерев, яких ще не встиг вирвати з корінням. Його величезне обличчя нагадувало сірий повний місяць, що висів над ними в сутінках. Мовби хтось витесав грубі людські риси на величезній кам'яній кулі — куций безформний ніс і перекошений рот, напханий кривими жовтими зубами завбільшки з півцеглини кожен. Маленькі, за велетневими мірками, каламутні буро?зелені очі були ще заспані й напівзаплющені. Ґроп щосили потер їх брудними суглобами пальців, а тоді несподівано спритно звівся на повен зріст.
— О Боже! — пискнула від жаху Герміона поруч з Гаррі. Дерева, до яких були прив'язані канати, що обмотували
Ґропові руки й ноги, загрозливо зарипіли. Заввишки він був, як і казав Геґрід, метрів п'ять. Роззирнувшись затьмареним поглядом, Ґроп простяг величезну, як пляжна парасоля, долоню до верхніх гілок розлогої сосни, схопив пташине гніздо і, побачивши, що пташки там немає, незадоволено заревів і перевернув гніздо догори дном. Яйця полетіли, мов гранати, до землі, і Геґрід мусив затуляти голову руками.
— До речі, Ґропику, — крикнув Геґрід, боязко позираючи вгору, чи знову не падають на нього яйця, — я хтів би познайомити тебе з моїми друзями. Пам'ятаєш, я казав тобі про них? Пам'ятаєш, коли я згадував, шо маю десь ненадовго піти, а вони припильнуют тебе якийсь час? Пам'єтаєш, Ґропику?
Але Ґроп тільки заревів. Важко було зрозуміти, чи чув він Геґріда і чи взагалі сприймав Геґрідові слова як певну мову. Схопив верхівку сосни й потяг її до себе — мабуть, лише для того щоб подивитися, чи далеко вона відлетить, коли її відпустити.
— Го?гой, Ґропику, не роби так! — крикнув йому Геґрід. — Бо вирвеш її, як і ті другі...
І справді, Гаррі побачив, як почала тріскатися земля навколо сосни.
— Маю для тебе товариство! — знову крикнув Геґрід. — Товариство, видиш! Дивися сюди, дурнику, я привів тобі друзів!
— Ой, Геґріде, не треба, — застогнала Герміона, але Геґрід уже знову підняв гілляку і різко штурхнув Ґропа в коліно.
Велетень пустив дерево, яке від цього шалено захиталося й обсипало Гаррі дощем соснових колючок, і глянув собі під ноги.