Гармонія

Страница 5 из 18

Косынка Григорий

Наплюю я багачу: Свою копу молочу!

"...Гоней четверо, а може, п'ятеро до кіп тих",— настирливо снувалася думка. І не спам'ятався, звідки і коли підкралися до нього такі дивні, як на його вдачу, мислі:

"На селі — розгардіяш... Денікінці мобілізують підводи, мобілізують людей, у копах нахваляються забрати хліб, щоб повернути панові збитки за воловню... І нікому не буде діла до Смолярчуко-вої копи! Перестояла, скажуть, копа... "

Серце стріпнулося Гандзюкові. Треба тільки чіпко взяти й до толку привести її! А він, Василь, спокійно рушить тоді на заробітки: у матері буде приварок аж на цілу зиму.

Згадавши про матір, Гандзюк похмарнів: покора й смуток в очах у матері.

Усміхнувся: "Вони, мати, жахнулись би такої думки!.."

...Ну да, Смолярчукову копу проса вони переносять удвох з Гришкою цієї таки ночі. Ряднами, по три-чотири снопи; до снідання упорають, а там — шукай вітра в полі!

Гандзюкові обважніла голова; тіло вдруге взялося трепетом; чи то від землі потягло холодом, чи так дрож пішов по тілу. Стояв під яблунею, як сліпий...

Тільки ясно бачив, здавалося, Смолярчукове поле під горою й довгу стайку кіп.

"...Навпростець, левадами, це зовсім близько. Хіба гріх у такого вкрасти? — знову підкралася думка.— Йому ж з горла пре..."

Сам себе намагався переконати: "Та хто говорить, що гріх? А то хіба не гріх, коли вони на одному борщі сидять, га? — з обуренням запитав.— А просо в нього, як оливо; зернисте та волотисте — з копи п'ятнадцять пудів буде... "

Уже не мав більше ніяких сумнівів; один тільки Гришка, коли згадав його, викликав тривогу: боязкий він якийсь, немічний, а найгірше — любить багато говорити.

А втім, Василь добре знає свого брата, знає краще за Гришку, якими чарами спокусити його! Він так і скаже йому:

"Дурний, не бійся: гармонію ж купимо... Хіба в такого гріх украсти?"

І Гришка, він певний, піде за ним — заради гармонії — не тільки на Смолярчукове просище, а коли треба — у вікно полізе, на вила настромиться!

Гандзюк крадькома, ніби справжній злодій, легко рушив до клуні: йому треба зодягти чорну, крамну сорочку.

* * *

Гришка підвівся рушати додому. Він тільки дослухає новини про "вовків" якогось Шкури, а тоді — додому, на сіно.

Йому, правда, по дорозі було б з Маляренковою дівкою, а тільки невідомо ще, як воно складеться: коло неї припадає отой балакучий, вузлуватий парубок, що про Гальку їхню перепитував!

Гришка підожде; спить він у клуні разом з Василем, і нема йому чого боятися допізна гуляти. Воно трохи незручно, що він — менший — гуляє, а старшого нема на вулиці, але яке кому діло? Слава богу, він уже не маленький: п'ятнадцять год ще на Григорія сповнилося!

Вулиця тихо, ніби казки страшної слухаючи, бубонить під вербами, мугикає знічев'я, а вряди-годи позіхає...

— Спати час! Рушаймо, дівчата! — вихоплюється раз у раз нетерплячий голос якоїсь дівчини. Але сама вона не підводиться, а, навпаки, затуляючись хусткою, довго захлинається сміхом і довго розповідає парубкові про щось таємне-таємне...

Маляренкова — маленька, з терновими очима, в'юнка й заріча-на, все підбиває дівчат заспівати на прощання.

"Хитра,— думає собі Гришка,— голосом чарує... "

А все-таки він підожде: може ж, той балакучий парубок одстря-не, а Гришці з нею — по дорозі... Разом, виходить, додому йтимуть! Нічого іншого, тільки разом додому йтимуть!

Гришка зітхає, підсмикує штаненята й терпляче чекає. Так і не дослухав він, що саме виробляли "вовки" на селі; повернеться до нього обличчям Маляренкова — так він одразу застиг і прив'яв.

"Мара якась найшла на мене, чи що? — думає Гришка.— Гляне дівчина, а мені мову одбирає: за весь вечір двоє слів бовкнув!.. "

Хай уже він дорогою говіркіший стане, а тут... Гришка зітхає, підсмикує штаненята й терпляче чекає.

— ...Тікай! Тікай, у бога-спасителя!.. — пролунав дикий, оскаженілий голос.

Вулиця кинулася врозтіч... Крик, галас.

— Стой! Стой!

І дзвінко, десь близько-близько, ніби над самим вухом, пролунали постріли з гвинтівок. По вулиці важкою ходою загупали солдати.

Вони виринули у своїх великих сірих шапках так несподівано з-за рогу вулиці, що ніхто з парубків і дівчат не встиг спам'ятатися, куди тікати; з дивними відзнаками на рукавах френчів — розкритою вовчою пащекою з великими іклами й висолопленим кривавим язиком — вони шматували й рвали на клапті всякого, хто тільки попадав під руку.

Довгими козацькими нагаями били по жижках, а так стриноживши, падали всією вагою свого тіла на зваленого й хрипіли п'яними, оскаженілими голосами:

— Девок давай... Девок!..

— Ожирели в тылу, сволочи-и?

Десь тріщали тини, шелестіли по той бік вулиці коноплі, й голосно, терзаючи тишу над сонними Піями, кричав на всю горлянку Смолярчуків Карпо:

— Вот ето їм, заразам, ясир! Валяй її під клуню,— я її знаю!

Гришка тремтів з переляку, мов той сполоханий заєць зо сну; під вербою, бачив, важко, на всю руку, били по обличчю якогось парубка: рукав з ікластою вовчою пащекою то підносився вгору, то падав з хеканням униз — раз, другий, третій...

— За що ж це мене? — утираючи кров, допитувався парубок.

— За большевизм!..

...Маляренкова, пам'ятає Гришка, не встигла випорснути з кола; вона стояла поруч вузлуватого парубка така бліда, як з крейди вимурувана. Тільки з тернових очей котилися їй сльози — дріб-ні-дрібні, як маленькі краплини роси...

Важко хакаючи, ніби йому бракувало повітря, біг просто на неї гінкий, з вищиреними білими зубами, невідомий солдат.

Гришка вперше за своє життя побачив таку людину: в одному усі йому горіла чарівним якимсь блиском золота сережка.

У Гришки тремтіли з переляку ноги — не було снаги бігти. Він на одну тільки мить звів очі на вузлуватого парубка і, здивований, прикипів на місці.

Парубок присів раптом до землі, пригнувся, а далі випростався й висмикнув з-за пасика одріза: пасмо світла від пострілу засліпило Гришці очі.

Він уже більше не бачив нічого й нікого. Нелюдським голосом, як під ножами, кричала й благала когось" батьком рідним називаючи, Маляренкова дівка.

— Не бойся, дура: у него только триппер!..

Гришка тихо, як цуценя, заскавчав під ударом нагайки, притулив до грудей свою балабайку й наосліп, на всю силу своїх прудких ніг, побіг попід тинами додому.