— Ви ж не бачили, дядьку, нашої роботи,— похмуро говорить Василь.
Йому аж у грудях клекотить сказати, що забилися вони сюди — на степ — не милостині просити, не клинки під вікнами "на погоріле", як дехто робить, збирати, а прийшли з братом молотити... Хай не лякає степовика Гришка своїм захарчованим обличчям — він жилавий, міцний хлопець!
І стогів його, хай не дивиться з такою підозрою, вони теж не заберуть: їм небагато треба — пуд-два з тих стогів заробити!
Обводить Василь очима широкий степ: стерня на степу, як вічка безмежного невода... Нема кінця, краю нема тим вічкам з вузликами срібно-золотими!
"Які багаті землі в людей!.." — хочеться сказати йому.
...Не скінчив, виходить, степовик своїх оглядин; Гришку залишив, як жука при дорозі, не вартого уваги, а зате пильно дивиться на Василя. Дивиться йому в очі, сповнені жалю від образи; сковзається усмішка на обличчі дукареві — він з великим задоволенням зупинив свій зір на Василевих руках, схожих на червоні буряки, дивиться на його товсті, засмаглі губи, на босі, порепані від сонця, ноги...
"Тільки в зуби ще не подивився,— міркує Гандзюк.— Наче коня на ярмарку купує!"
А після таких пильних оглядин степовик пропонує хлопцям як ласку... сім фунтів з копи. Ну, а коли добре робитимуть, можна буде й десять фунтів дати, йому не шкода за добру роботу!
Тільки не пшеницею, а житом: не зародила, мовляв, пшениця!
Степовик, що за нього так гарячково марить Василь, несподівано стає балакучіший. Адже перед ним — два убогих молотники з далеких Піїв; обидва здорожені, голодні, вони підуть робити за яку завгодно ціну, за шматок хліба дякуватимуть... І хто їм дурний сказав, що півпуда з копи платять? Він, степовик, знає: піївські люди не їдять пшеничного, більше на житньому перебиваються,— правду він каже?
Він добре знає, як живуть ті водяні, мовляв, люди! Ну, а харчі в нього добрі, одпасуться трохи хлопці; але ближче до діла: усім воно тепер не мед п'ється... Революції, бач, роблять.
Так-от: йому треба, хай знають хлопці, збити на кулі сорок кіп пшениці, він помолотив би й машиною — діло невелике, але йому до зарізу треба кулів: клуні й нові хати синам укривати.
— Сім фунтів з копи?..— не стримуючись, голосно, з обуренням запитує Гандзюк.— А краще хай погорять тобі стоги твої, як за сім фунтів копу молотити!
Василь підводиться з покоса, думає: "Ну, вилитий тобі Кирило Смолярчук! Наче одна мати породила їх... "
...Ні, не піде він у молотники. Краще вже золото японцям копати, як з ціпами дражнити собак попід дворами!
Хай собі як хотять уговоряють його мати, а він зарікся йти...
Не хоче він, Гандзюк, раз у раз слухати, як будуть у кожному селі хитати головами, коли зустрічатимуть двох молотників:
— Бідні хлопці, як важко їм ті пуди заробляти...
* * *
Аж очі розгорілися Василеві. Доки лежав горілиць на покосі, заплющивши їх, доти не бачив, здається, неба... Ходив з Гришкою курними степовими дорогами.
І ніч підкралася до нього так тихо, що не спам'ятався: стояла над Піями, як німа. Замислений, мрійно дивився у безкраю, чарну далечінь, хитав головою. Він, як і мати, любить зоряне небо.
Чумацьким Шляхом, як рікою, у безвість ринуть зорі... Золотим пилом курить безконечний шлях! А тиша навкруги така ж німа, як і ніч над Піями.
Тільки смутними голосами — надокучили вже ці пісні Василеві — виводять дівчата щовечора однієї:
Ой до того проса та проса Доріженька проста та проста...
"Маляренкова тягне...— подумав.— Сама мала, мов та рукавиця, а така голосиста!"
Мимоволі слухав пісні. Бубон давно вже затих чи рушили хлопці на інший куток — невідомо, бо в унісон пісні врядигоди бриніла тільки балабайка; вона бриніла на одній струні — бринь-бринь, ніби боялася порушити лад у ясних дівочих голосах, а тільки разом з ним намагалася вивести й пустити у чарну ніч слова ті смутні, що дрібними сльозами з любові сходять...
"От якби під гармонію заспівати її,— спливло Гандзюкові,— птиця б і та слухала!"
Ніхто, мабуть, з піївчан не любить так грати на гармонії, як Василь Гандзюк! Йому іноді здається, що він з останнього стягся б, щоб купити собі трирядку в Данила.
"То нічого, що вона стара,— заспокоював себе,— голосники в неї — справні... Кращі, може, як у новій!"
На одну мить ревнули горласто баси,— розступилися збрижені міхи на гармонії,— і ніжно, серце краючи, заспівали під'южисті голосники. На одну тільки мить, бо сам зрозумів, яка то безглузда для нього і яка марна мрія — Півненкова гармонія!
Тоді в'їдливо засміявся, сам себе картав. Друга тобі, Василю, золота гора з чехами та японцями! Дома — на два місяці хліба стане, а йому — гармонію подавай! Ти ба, Смолярчук який з катеринками знайшовся!..
У нього глибоко-глибоко, підсвідомо якось, закралась була заздрість до Смолярчука — ні до кого іншого, а тільки до Смолярчука: він сто гармоній купив би, якби тільки схотів! На все село десяток таких, як він. Йому з одного млина пливе стільки добра, що хватило б увесь Гандзюченків куток прохарчувати!
І ця заздрість до Смолярчукового добра зростала. Скрививсь і висміював сам себе далі. Гармонія!.. У Смолярчука — просяні жнива: п'ятнадцять кіп накосив уже, а ще кіп на двадцять жати стоїть, чого ж йому не грати?.. Гратиме! А ти будеш йому коло ціпа пригравати! Мине два місяці — хліба й пилини нема,— тоді скинеш шапку, брешеш, скинеш! І покірно, ковтаючи слину, скажеш:
"Піду до вас, дядьку, за ледабриню — дурно робить".
Тіло Гандзюкові затрепетало, зубами скригнув.
— Бреше, не діжде він, щоб я йому молотив! То тільки батько покійні, пам'ятаю, од зорі до зорі ціпом було гатять у багачів.
"Найкращі кулі — з-під Гандзюкового ціпа",— казали.
— Не діждуть вони! — уперто, ніби нахваляючись на когось, повторив Гандзюк.
Перед ним замайоріли, як недавно ще стерня на степу з вічками із безмежного невода, Смолярчукові копи; з високими острішку-ватими шапками, вони гордовито бовваніли довгою стайкою на просищі, під горою.
Ясно бачив: п'ятнадцять кіп. Він, Гандзюк, ще й пощитав сьогодні, коли йшов повз його поле. "Своїх нема,— подумав тоді,— то хоч на чужі позавидуй!"
І сміявся, пам'ятає, з пастухів, які гамселили ціпками сухий бур'ян і серйозно, задерикувато приказували якоїсь кумедної пісеньки: