Любо було дивитися на Евдемона — на його свіжі вуста, на його очі — ясні, чесні та щирі. Любо було* й слухати його. Він говорив так голосно, чітко й такою пречудовою латиною, що його — от їй-богу, без сорому казка І — не гріх би було порівняти із добрим старим Гракхом, із Ціцероном чи з Емілієм 14.
Ну, а Гаргантюа? Гаргантюа замість відповіді заревів коровою і вхнюпився носом у свій капелюх. Він не промовив жодного слова.
Грангузьє так розгнівався на магістра Йолопіно Недолуга, що ледве не прибив його на місці,— та донові Філіппо вдалося його заспокоїти.
Він звелів виплатити Йолопіно Недолугу повністю все, що тому належало, і вигнав його із замку.
— Ех, аби ж то він сьогодні напився, як справжній богослов, чи то пак англієць, і врізав дуба, тоді не треба було б йому платити! — зітхнувши, мовив добряга на прощання.
Коли великий богослов поїхав, Грангузьє сказав донові Філіппо, що знову хоче з ним порадитися. І вони вкупі вирішили: Грангузьє візьме синові за навчите ля Понократа 15 — того самого вченого мужа, який виховував Евдемона. Невдовзі хай вони втрьох — Гаргантюа, Понократ та Евдемон — вирушають до столиці. Хай дивляться й дізнаються, чого і як там учать сучасних юнаків.
РОЗДІЛ III
Про те, як Гаргантюа вирядили до Парижа, на якій здоровенній коняці він туди поїхав та як ця коняка винищила боських гедзів
Під ту пору Файоль, четвертий цар нумідійський, прислав із Африки Грангузьє в подарунок коняку, найбільшу, найвищу і найнезвичайнійшу з усіх коняк на світі. Завбільшки вона була як шість слонів, на ногах мала пальці, як кінь Юлія Цезаря, довгі, як у лангедоцьких кіз, вуха, а ззаду — невеличкий ріг. Масті була вона рудої з ясними цятами та ще й у сірих яблуках. А хвіст! Грубезний, як стовп святого Марка під Ланже 16, і такий само прямокутний; з нього стирчали цупкі, мов щетина, жмутки волосу — наче остюки з хлібних колосків. Нічого не скажеш — страховидний хвіст!
Грангузьє, побачивши коняку, вигукнув:
— От і чудово! На цій скотинці син мій поїде в столицю! їй-богу, все складається якнайкраще! З мого Гаргантюа колись вийде знаменитий учений І Як кажуть: наука в ліс не заводить,а з лісу виводить!
Рано-вранці Гаргантюа, навчитель його Понократ, юний паж Евдемон та гурт служнцків, випивши, як звичаєм заведено, стремінне, вирушили в путь. День був погідний і сонячний, отож Грангузьє звелів, щоб Гаргантюа взули в жовті сап'янці.
Наші мандрівники анітрохи не нудилися і до самого Орлеана знай під'їдали та попивали. Потім вони в'їхали в ліс — густий і дрімучий, тридцять п'ять миль завдовжки й десь із сімнадцять завширшки. В лісі хмарами літали та гули мухи, сліпні й ґедзі. Кусючі нахаби накинулись на бідолашних коней та мулів і обліпили кожного з голови до хвоста.
Та недовго вони розкошували. Коняка Гаргантюа в зовсім несподіваний спосіб розправилась із зухвальцями. Вона замахала своїм страхітливим хвостом і враз змела всіх ґедзів, а разом з ними й ліс. Косила хвостом дерева, як косар траву.
Незабаром ні від ґедзів, ні від лісу не лишилося й сліду — одне тільки голе рівнісіньке поле.
Гаргантюа був дуже цим утішений і сказав своїм друзям:
— Ну, тепер тут усякій погані тубо-с! 17 Відтоді цей ліс і називається Боським.
Через кілька днів мандрівники щасливо прибули до столиці. Якийсь час Гаргантюа відпочивав, їв, пив і всіх розпитував, чи багато тут учених і чи дуже вони мудрі.
РОЗДІЛ IV
Про те, як Гаргантюа відплатив городянам за зустріч і як він познімав великі дзвони з собору Богоматері
Відпочивши й ще раз підкріпившись, Гаргантюа подався оглянути місто. Всі, кого він тільки зустрічав, витріщали очі — що це, мовляв, за проява заморська? — і йшли за ним слідом. До слова мовити, в столиці тоді жило без ліку бевзів, ледарів та гультяїв. Забачивши якогось вуличного торговця чи штукаря, вони збігалися з усіх усюд, дивилися, тицяли пальцями й реготали.
Юрба наступала Гаргантюа на п'яти, і це йому кінець кінцем набридло. Він побіг куди дивилися очі й, уздрівши собор Богоматері, всівся на його вежі. Зручно там умостившися й дивлячись на людей, що роїлися внизу, на майдані, Гаргантюа голосно мовив:
— Ці пройдисвіти, певен я, сподіваються, що я заплачу їм за в'їзд в місто і за зустріч. Що ж — хай так і буде! На парі йду — заплачу якнайщедріше! Честю своєю присягаюся!
Гаргантюа набрав повні легені повітря і щосили дмухнув униз.
В місті враз знялася страшенна буря. Вітром знесло і змело двісті шістдесят тисяч чотириста душ, не рахуючи жінок та дітей.
Ті, хто лишився живий, накивали п'ятами. Ледве зводячи дух, добігли вони до університету. Там зупинилися й почали лаяти-клясти Гаргантюа на всі заставки:
— Оце так дмухнув, триклятущий! Стонадцять чортів тобі в печінку! Бодай би ти надувся так, щоб луснув!! Отаке парі вигадати!
Отоді й охрестили місто Парижем 18, а доти, як твердить Страбон 19, воно називалося Лютецією 20. А що всі, хто був присутній, коли місту давали нове наймення, не забули спом'янути всіх святих тутешньої парафії,— бо парижани, народ строкатий і різномастий, з натури своєї не тільки запеклі законники, а й вишукані дотепники,— то Іоанніус де Барранко твердить: слово "парижани" походить від грецького "паррезіа-ни", себто "язикаті".
Покаравши надто цікавих городян, Гаргантюа звернув очі на великі дзвони, що висіли на вежах собору, роздивився їх гарненько, а тоді вельми гучно і зграйно задзвонив. І тут йому спало на думку, що ці дзвони слід би повісити на шию його коняці замість бубонців — він намірився відпровадити її до батька з гостинцями: оселедцями та сиром.
Скорий на діло, Гаргантюа познімав дзвони та й відніс їх до заїзду, в якому оселився.
В місті, коли про це довідались, зчинився несусвітний шарварок. Адже ви знаєте, які живуть там баламути. Недарма всі чужоземці дивуються з терплячості, а точніше — з глупства французьких королів, які не карають їх немилосердною карою. Якби-то я знав, де кубло цих єретиків та змовників, то викрив би їх і прокляв страшним прокляттям! Городяни величезною юрбою гунули до університету 21, де сидів за тих часів оракул Левенцін (тепер його вже там немає). Розповівши, якого лиха заподіяв Гаргантюа місту, городяни благали в оракула поради й допомоги.