І Гаргантюа привів їх до своєї кімнати, де були дерев'яні коні.
— Ось вам і стайня! — мовив він.— Оце мій іспанський кінь, це — угорський, а це — іноходець.
Далі Гаргантюа підкотив до гостей здоровенну колоду, всміхнувся, ґречно вклонився і сказав:
— А цього мисливського коня я дарую вам. Добрий коник, терплячий і сумирний. Не пошкодуєте.
— Отакої! — вигукнули в один голос дворецький та конюший.— Чого ж ти, малий шибенику, дурнів із нас робив?
— А хіба я котрогось із вас робив? Дворецький та конюший стояли мов кілки проковтнули.
Та оговтавшись, вони засміялися й самих себе взяли на глузи.
— Ну, якщо нас сьогодні ще хтось надумає ошукати — марний буде клопіт! — трохи згодом сказав дворецький.— Бо нас уже знаменито ошукали! І хто — отакий хлопчисько! Ой, голубе, голубе, меткий ти на розум! Та й на мову, нівроку, гостренький! Будуть з тебе люди!
Пересміявшися, вони пішли в долішню залу, де вечеряв почет вельможних гостей. Там розповіли про свою кумедну пригоду і дуже всіх звеселили. Гості сміялися-реготали, аж відляски навколо йшли. А Грангузьє сидів гордий та пишний. Любо йому було слухати дворецького та конюшого.
РОЗДІЛ II
Про те, як один богослов 11 навчав Гаргантюа латини
Батько Гаргантюа Грангузьє пішов у воєнний похід і вернувся, коли Гаргантюа минав п'ятий рік. Побачивши свого нащадка, він зрадів так, як може зрадіти батько після тривалої розлуки із сином: пригортав його, обіймав, цілував, а потім заходився розпитувати, як любому синочкові ведеться.
Гаргантюа сказав, що ведеться йому дуже добре, краще й бути не може.
Грангузьє розпитував і синових няньок. Ті одна поперед одною вихваляли хлопчика — мовляв, і дужий він, і спритний, і розумний, і кмітливий.
Вислухавши їх, ущасливлений Грангузьє звернувся до своєї дружини Гаргамелли з такою мовою:
— Філіпп, цар македонський, збагнув, який розумний у нього син, побачивши, як юний Александр правив своїм конем. А кінь був такий норовистий, що всі боялися не те що сісти — навіть приступитися до нього, бо вже багатьох вершників він скалічив: одному зламав карк, другому — ноги, третьому розчерепив голову, четвертому вибив щелепу. Одного разу на іподромі (так називалося місце, де об'їжджали коней) Александров! сяйнула думка: кінь його шаленіє від страху, бо він боїться власної тіні. Отож Александр, не довго думаючи, скочив на коня й погнав його проти сонця — так, щоб тінь падала ззаду. Кінь миттю впокорився. А Філіпп, допевнившись, що син його має справді божественний розум, узяв йому в навчителі не кого іншого, як Арістотеля — найпершого тогочасного муд реця-філософа. То я скажу: син мій Гаргантюа теж наділений божественним розумом — напрочуд ясним та глибоким; коли ж його ще навчити різних наук, він стане мудріший за всіх на світі. Я приставлю до нього якого-небудь магістра, і хай той навчить Гаргантюа всього, що тільки він здатен осягнути. Я нічого для цього не пожалію.
Так і зробили. Малому Гаргантюа взяли за навчите-ля знаменитого богослова магістра Ту бала Олоферна.
Магістр зумів так добре викласти своєму учневі абетку, що Гаргантюа вивчив її напам'ять від початку до кінця і від кінця до початку. На це вони згаяли п'ять років і три місяці.
Потім Гаргантюа витовк латинську граматику, молитовник і церковний календар. Для цього йому знадобилося тринадцять років, шість місяців і два тижні.
За тих часів, щоб ви знали, книжок друкувати ще не вміли — їх переписували. Щоб переписати одну книжку, треба було півроку, а то й цілий рік. Тож і Гаргантюа переписав усі свої підручники.
Він приносив із собою на уроки письмове начиння, яке важило сім тисяч квінталів 12. Пенал був як церковна колона завтовшки й завдовжки, а каламар висів на грубезних залізних ланцюгах. Гаргантюа наливав туди ціле барило чорнила.
Тубал Олоферн прочитав із Гаргантюа багацько премудрих і пресвятих книжок — від початку до кінця й від кінця до початку, з коментарями Базікаль^, Бев-зенуса, Гатигребліуса, Теляньє та інших. На це пішло вісімнадцять років і одинадцять з лишком місяців. Всю цю науку Гаргантюа засвоїв якнайкраще і блискуче склав іспит.
А потім Тубал Олоферн прочитав із ним "Календар", після чого віддав богові душу.
До Гаргантюа запросили іншого навчителя — Йоло-піно Недолуга, і той прочитав із ним іще стільки премудрих книжок, що годі вже їх і злічити. Отож наш парубійко набрався такого розуму, що розум той зрештою завернув у нього за глузд.
Грангузьє кінець кінцем помітив, що син його вчиться охоче, проте пуття з того нема: Гаргантюа дедалі дурнішає, тупішає й соловішає.
Батько неабияк стурбувався. Він звірив свій клопіт другу донові Філіппо,— і той сказав, що краще в лее бути неуком, ніж учитися в таких наставників, як Олоферн та Недолуг. Адже наука їхня безглузда, навіть більше — хибна, а мудрістю їхньою тільки па-мороки забивати. Так можна зробити бовдура із найрозумнішого юнака...
— Як на мене,— скінчив свою мову дон Філіппо,— треба б вам запросити в гості якогось хлопця чи юнака, що вчився не довго, років хіба зо два. Познайомте його з Гаргантюа, і ви побачите: юнак той не поступиться перед вашим сином ні знаннями, ні вихованістю, ні кмітливістю, ні вмінням красно говорити. Не вірите? То поб'ємось об заклад!
Грангузьє відповів, що він згоден, і попросив, щоб дон Філіппо привів юнака якнайшвидше.
Того ж вечора дон Філіппо завітав до Грангузьє із своїм пажем, якого звали Евдемон 13.
Евдемон, ошатний, гарно зачесаний, до всіх привітався ґречно й невимушено, а водночас і скромно.
— Бачите, який він вихований? — прошепотів дон Філіппо.— А йому ж тільки дванадцятий рік минає... Ну, зараз ви переконаєтесь, хто більше знає і хто краще вміє поводитись: марнославні базіки-богослови чи сучасні юнаки!
Грангузьє звелів покликати Гаргантюа.
Коли той з'явився, Евдемон устав зі свого місця, спитав у дона Філіппо, чи можна йому до Гаргантюа звернутися, і, діставши дозвіл, мовив:
— Високоповажаний пане Гаргантюа, я щасливий, що бачу вас! Я багато про вас чув — про вашу незвичайну силу і вроду, про шляхетність, розум, доброту. І я знаю, як любить вас ваш шановний батько Грангузьє, як повсякчас ревно турбується тим, аби ви мали гарну освіту та виховання. Другого такого батька немає на світі — всіма святими присягаюся! За це ви повинні ще дужче його шанувати! Що ж до мене — я ладен вам вірно служити і всім, чим тільки годен, допомагати. Запевняю вас у щирій своїй відданості! Відданості на все життя!