Гаргантюа і Пантагрюель (скорочений переказ для дітей)

Страница 13 из 70

Франсуа Рабле

— Я радий, що ви сповнені такої рішучості! — вигукнув Грангузье.— Проте відпочиньте тим часом, попоїжте, наберіться снаги! А потім — будь ласка, пускайтеся навздогін за пікрохольцями.

Подали вечерю. Чого тільки не було на столі! Шістнадцять смажених волів, тридцять два бички й телиці, шістдесят три молодих цапки, дев'яносто п'ять баранів, триста поросят, двісті двадцять куріпок, сімсот бекасів, чотириста каплунів, тисяча курей, шість тисяч курчат, шістсот рябців, тисяча чотириста зайців, триста три дрохви, сімсот каплунят. Це й принесли з півсотні величезних, мов барила, каструль та казанів із юшками та м'ясом у підливі.

Одне слово, стіл аж угинався від печеного й вареного.

Все це зготували улюблені кухарі Грангузье: Облизуй, Обгризун, Обсмоктуй.

А вино розливали Жано, Мікель і Вернет. Вони і гостям його не жаліли, і самі прикладалися. Та ніхто їх за це не лаяв і не сварив.

РОЗДІЛ XIII

Про те, як Гаргантюа бенкетував зі своїми друзями

Коли всі посідали до столу й проковтнули перші шматки, Грангузье почав розповідати, через що спалахнула війна між ним та королем Пікрохолем. Далі він розповів про те, як чернець Жан, на прізвисько Нищитель, переміг зухвалих войовників і врятував монастирський виноградник.

Гаргантюа вислухав це із щирим захватом і звелів запросити до їхньої вечері хороброго ченця.

Незабаром дворецький повернувся разом із ченцем. Брат Жан поважно сидів на мулі, тримаючи в руках довжелезну поперечку від хреста.

Гаргантюа та його друзі кинулися до ченця, стали його обіймати й вітатися до нього:

— Брате Жан, друзяко!

— Ченчику, ну ж бо я тебе поцілую, голубе мій!

— А я пригорну!

— Поставте йому стілець отут, біля мене,— сказав Гаргантюа.

— Як біля вас, то й біля вас,— погодився брат Жан.— Паже, принеси лишень мені водиці! Наливай, хлопче, наливай повніше! Я хочу як слід сполоснути собі горлянку.

— Славний ти ченчик! — обізвався Гімнаст.— Ски-дай-но свою сутану, тут жарко!

— Не скину,— відповів брат Жан.— Нам, ченцям, скидати чернечий одяг заборонено.

— Подумаєш — заборонено! — вигукнув Гімнаст.— Сутана давить тобі* на плечі. Скидай, кажу.

— Ні, хлопче, хай вона буде на мені,— рішуче заперечив брат Жан.— Тілу в ній веселіше, а їсти-пити вона не заважає. Ну, мир чесній громаді! Смачного вам, смачного й мені! Щоправда, я вже повечеряв, проте ніколи не відмовляюся, коли мене до сніданку, обіду чи вечері запрошують. В черево моє багато влазить. Воно всередині порожнє, як ціпок ченця, і завжди відкрите, як торба адвоката... Скуштую-но цього кап-лунчика! Нашому настоятелеві страх як смакує біле каплуняче м'ясо!

— Цим від од лиса різниться — зауважив Гімнаст.--Лиси білого м'яса не їдять — ні курячого, ні каплуня-чого.

— Чому б то? — спитав брат Жан.

— Бо в них немає кухарів — нікому м'ясо варити. А м'ясо, якщо воно не варене, червоне, а не біле. За винятком хіба що раків та омарів: їх, коли варять, посвячують у кардинали...

— Боже мій, боже! — вигукнув брат Жак.— То в нашого монастирського лікаря недоварена голова! Очі в нього завжди червоні... Хлопче, налий-но мені ще! Спасибі! І тобі дякую, боже, за таке добре винце! Як шовком по душі!.. Одріж-но мені поросятинки!.. А якби ви знали, що я їв у Парижі! Мого дому там ніхто не минав! їй-богу, не брешу! Щоб мене грець ухопив, коли це не свята правда! А ви знаєте брата Клав-дія з Валу а? Товариський хлопець, щоб я пропав! Правда, останнім часом перевівся ні на що — вдарився в науку... Так учепився, що й не одірвеш! А от я не вчуся — не потрібна мені наука. Ми в нашому монастирі ніколи жодної книжки не розгорнули. Покій-ний^абат наш' завжди казав, що вчений чернець — це страховище... їй-богу! Тож ми й дали обітницю невігластва...

А якого хорта я маю, коли б ви тільки знали! Справжнісінький скарб! Жодного зайця не проґавить! Слуга вів його до пана де Молевріє, а я силою забрав. Недобре я вчинив, як гадаєте?

— Та ні, брате Жан,— відповів Гімнаст.— Нічого поганого ти не бчинив.

— За твоє здоров'я! — відгукнувся чернець.— Тому кульгавцеві хорт і справді був ні до чого, сутаною сзоєю присягаюсьÎ От би подарувати йому пару волів — це його, їй-богу, невимовно потішило б!

— Брате Жан, а чого ви так часто божитеся? — спитав Понократ.

— То так, задля красного слівця,— відповів чернець.— Це квіти Ціцеронової риторики!

— Хвацький ти хлопець, брате Жан! — вигукнув Евдемон.— І чого це, скажи лишень, усіх ченців звідусіль женуть у три вирви та гудять-клянуть на чім світ стоїть?

— Ось я вам поясню,— обізвався Гаргантюа.— Перш за все того, що ченці жеруть людські послідки, тобто гріхи; отож їх селять у місцях пустельних та відлюдних — як дармоїдів. Далі: якщо ви розумієте, чому люди сміються з мавп і дражнять їх, то зрозумієте, чому ніхто — ні старе, ні молоде! — не хоче знатися з ченцями, чому всі гордують ними. Мавпа не стереже оселі, як пес, не оре плугом поля, як віл, не дає ні молока, як корова, ні вовни, як вівця, не тягне возів, як коняка. Вона скрізь паскудить і все псує — тільки з неї й діла. Отим-то всі її б'ють, всі з нею кепкують. Так само і ченці (я кажу про ченців-дармоїдів). Вони не ходять за плугом, як селяни, не боронять вітчизну, як вояки, не зціляють недужих, як лікарі, не просвіщають народ, як добрі навчителі, не доправляють державі необхідних і корисних для неї речей, як купці. Ось чому всі здіймають ченців на глум і зневажають їх.

— Але ж ченці моляться за нас, благають господа, щоб він був до нас добрий і ласкавий,— заперечив Грангузьє.

— Де ж пак! — засміявся Гаргантюа.— Вони тільки заважають і набридають людям калатанням і бамканням церковних дзвонів.

— Авжеж,— сказав брат Жан,— добре продзвонити до відправи — вранішньої, обідньої чи вечірньої,— це все одно, що наполовину її відслужити!

— Вони тільки й знають, що бубонять свої молитви,— вів далі Гаргантюа.— Коли треба й не треба знай торочать "Отче наш" чи "Богородицю", а самі й не тямлять, про що там ідеться! Хіба це божа молитва? Та це ж насмішка над богом! І я певен — в цей час у них на думці не бог, а масні юшки, печеня, буханці та паляниці. Справжній християнин, хоч би хто він був, хоч би де він був, повсякчас богові молиться — вголос та подумки,— і дух божий його чує. До такого християнина бог буває милостивіший... А наш добрий брат Жан на ченця й не схожий. Він — не преподобник, він — не ланець. Він ґречний, веселий, моторний, сміливий. Він трудиться, оре землю, оступається за гноблених і скривджених, розраджує згорьованих, помагає стражденним, пильнує виноградник свого монастиря. Ось чому нам так приємно бути в його товаристві, слухати його мову.