Галапагос

Страница 47 из 58

Курт Воннегут

А Мері Хепберн, як особистість, капітана настільки не цікавила, що він навіть прізвища її не знав. Він думав, що вона — Каплан, бо така нашивка була на кишені її блузи із запасного комплекту бойового обмундирування, яка правила тепер Уейтові за подушку.

Уейт також вважав, що прізвище в неї Каплан, хоч вона й виправляла цю його помилку не раз. Уночі він сказав їй:

— Ви, євреї, виживете за будь-яких обставин. На це Мері відказала:

— Ви, Вілларде, виживете теж.

— Що ж, я й сам так гадав, місіс Каплан. Але тепер я цього вже не певен. Мені здається, кожен, хто ще не помер, той вижив.

— Та годі про це,— мовила вона. — Побалакаймо краще про щось приємніше. Наприклад, про Бальтру.

Але кров надходила тоді до його мозку поки що безперебійно, бо 'Уейт правив своєї і далі. Навіть сухо засміявся. І сказав:

— Стільки людей базікають, що вони здатні до виживання, начебто в цьому справді щось є! Та єдиний різновид людини, який не може таким похвалитися,— це труп.

— Та годі вам, годі! — вигукнула Мері.

Коли перед ними з'явився капітан — це було вже після сходу сонця — Мері саме дала згоду вийти заміж за Уейта. Він таки подолав її опір. Це було так, наче він цілу ніч благав у неї води, і ось, нарешті, вона дає йому краплину. Коли вже він так палко бажає заручин,— а заручини були єдиним, що вона могла йому дати,— тоді гаразд, вона згодна.

Мері, однак, не сподівалася, що цю урочисту обіцянку доведеться — якщо взагалі доведеться — одразу ж виконувати. Звичайно, їй подобалося все, що він про себе розповідав. Уночі вона дізналася, що він захоплюється лижними походами на пересіченій місцевості. З яким теплом зізнавався він, що найщасливіші його хвилини — це коли він мчить на лижах, а навкруги тільки чистий сніг і тиша замерзлих озер та лісів. "Уейт жодного разу в житті не стояв на лижах, але якось одружився й розорив удову власника пансіонату для лижників у Білих горах штату Нью-Гемпшір. Він залицявся до неї навесні, а лишив злидаркою ще перед тим, як зелене листя стало жовтим, оранжевим, червоним та бурим.

То не з людською істотою заручалася Мері; її нареченим була машкара.

А втім, великий мозок підказував їй, що великого значення це не мало, адже вони напевне не зможуть одружитись раніше, ніж потраплять на Бальтру, а там "Віларда Флемінга", якщо він ще буде живий, доведеться негайно й інтенсивно лікувати. Тож вона, міркувала Мері, матиме ще досить часу, щоб ухилитися від шлюбу.

Отож вона навіть не насторожилась, коли "Уейт сказав капітанові:

— У мене чудова новина: місіс Каплан дала згоду вийти за мене заміж! Я найщасливіший чоловік на світі!

Тепер доля зіграла з Мері лихий жарт майже так само швидко й очевидно, як було з моїм обезголовлюванням на верфі в Мальме.

— Вам пощастило,— сказав капітан. — Я, як капітан цього судна в міжнародних водах, маю законні повноваження, щоб одружити вас. Любі мої, ми тут опинилися разом із во.Л Бога... — розпочав він промову, наприкінці якої, через дві хвилини, оголосив "Мері Каплан" та "Вілларда Флемінга" чоловіком і дружиною.

Сказав "Мандаракс":

Клятви — лише слова, а слова — лише вітер. Семюель Батлер (1612 — 1680)

І Мері Хепберн на Санта-Росалії пам'ятатиме цю "Мандараксову" цитату, як і сотні інших. Та з плином років вона почала сприймати свій шлюб з "Віллардом Флемінгом" усе серйозніше й серйозніше, дарма що цей її другий чоловік помер з усмішкою на вустах через кілька хвилин після того, як капітан оголосив їх чоловіком і дружиною. Вже бувши старою-престарою, беззубою й скоцюрбленою бабою, вона скаже пухнастій Акіко: "Я вдячна Богові, що послав мені двох чудових чоловіків",— Мері мала на увазі Роя та "Вілларда Флемінга". Цим вона водночас прагнула довести, що для неї небагато важить капітан, який тоді був уже вельми старий батько чи дідусь усього молодшого покоління остров'ян, крім Акіко.

Акіко була єдина молода колоністка, яка жадібно прислухалась до всіляких історій, а надто любовних, про життя на материку. Тож Мері почувала себе, мабуть, незручно перед нею за те, що мала так небагато любовних історій, які могла розповідати від першої особи, її батько й мати справді були напрочуд закохані один в одного, казала вона, й Акіко з насолодою слухала про те, як вони до самого кінця цілувалися та обіймались.

Мері могла розсмішити Акіко розповіддю про свою кумедну, сказати б, любовну інтригу з удівцем, що керував відділенням англійської мови в Іліумській середній школі перед її закриттям. Його звали Роберт Войцеховіц, і він був єдиним чоловіком, крім Роя та "Вілларда Флемінга", який будь-коли пропонував їй руку та серце.

А історія була така.

Роберт Войцеховіц почав дзвонити їй і запрошував на побачення вже через два тижні після похорону Роя. Вона відхиляла його пропозиції, даючи зрозуміти, що для неї ще надто рано знов зустрічатися з чоловіками.

Мері робила все можливе, щоб знеохотити його. Та якось надвечір він однаково завітав до неї, хоч як вона втовкмачувала йому, що бажає тільки одного:

побути на самоті. Він під'їхав до її будинку, коли вона косила газон. А тоді умовив її вимкнути косарку й одразу виклав пропозицію про шлюб.

Мері змальовувала його машину й доводила Акіко до реготу, хоч та ніколи не бачила й ніколи не побачить жодного автомобіля. Роберт Войцеховіц мав "ягуара", який колись був дуже гарний, але тепер увесь його кузов з боку водія вкривали зарубки та подряпини. Цю машину йому подарувала, вмираючи, дружина. Звали її "Доріс, і таким ім'ям Акіко назве одну із своїх пухнастих дочок—просто під впливом цієї розповіді.

"Доріс Войцеховіц успадкувала трохи грошей і купила "ягуара" для Роберта з вдячності за те, що він був таким добрим чоловіком. Вони мали дорослого сина Джозефа — незграбного тюхтія, який і розколошматив того прекрасного "ягуара", ще коли мати була жива. Джозефа на рік ув'язнили — кара за те, що вів машину в нетверезому стані.

Знов цей наш давній друг алкоголь, від якого всихає мозок...

Роберт освідчився на єдиному свіжоскошеному газоні в усій околиці. В решті садиб знову розросталися бур'яни, бо всі сусіди вже виїхали. І весь час, поки Роберт освідчувався, на них гавкав золотавий мисливський собака, який удавав із себе грізного хижака. То був Дональд — пес, що так скрасив Роєві останні місяці його життя. Тоді навіть собаки мали свої імена. Дональд був собака. Роберт був чоловік. І Дональд нікому не робив шкоди. Він ніколи не кусався. Єдине, чого він хотів, це щоб хтось шпурнув ціпок, якого він потім принесе назад, і так знов і знов. Дональд, м'яко кажучи, був не дуже меткий. Йому, напевно, ніколи б не написати бетховенську Дев'яту симфонію. Коли він спав, то нерідко скімлив, а задні лапи в нього тремтіли. То він уві сні ганяв за ціпками.