"Мандаракс", якого Мері передала капітанові, лежав у шухляді на містку — в єдиній шухляді на всьому судні, в якій хоч щось було. її залишили трохи висунутою, тож "Мандаракс" слухав і перекладав багато чого, що там казалося протягом ночі. Через випадковий збіг обставин він перекладав усе на киргизьку мову, в тому числі й капітанів план дій, а саме: вони мають іти прямим курсом на галапагоський острів Бальтру, де є й доки, й аеродром і невелика лікарня. Там-таки є й досить потужна радіостанція, тож вони дізнаються напевне, що то були за два вибухи і як себе почуває решта світу в тому разі, якщо випала величезна метеоритна злива або, як припускала Мері, розпочалася третя світова війна.
Отож і цей план з таким самим успіхом можна було перекладати не на киргизьку, а на будь-яку іншу малозрозумілу мову, бо курс вони тримали такий, що з Галапагоськими островами напевне б розминулися.
Щоб збитися з курсу, досить було й капітанового невігластва. Та він іще збільшив помилки, коли вночі, ще не прохмелівши, заходився раз по раз міняти курс — мовляв, щоб не попасти під метеорити. Великий мозок підказував йому, нібито зоряний дощ не вщухає. Щоразу, вздрівши зірку, капітан боявся, що вона впаде в океан і викличе припливну хвилю.
Тож він і міняв курс, щоб ця хвиля прийшлася на ніс судна. А коли встало сонце, йому, завдяки його великому мозкові, вже не страшно було опинитися де завгодно й пливти куди завгодно.
Тим часом Мері Хепберн, то засинаючи, то прокидаючись і дбаючи про Джеймса Уейта, робила те, на що сучасним людям мозку вже не вистачає. Вона вдруге проживала своє життя. Ось вона знов дівчина й лежить у спальному мішку. Ледве розвиднилося, коли її пробудив жалібний крик дрімлюги. Мері зупинилась на ночівлю в заповіднику штату Індіана — живому музеї, на клапті первозданної землі, якою вона була ще до європейців; колись ті проголосили, що не потерплять .жодної рослини чи тварини, які не придатні до їжі або яких не культивує людство. Коли юна Мері виткнула голову зі свого кокона — спального мішка, то побачила напівзогнилі колоди та не зіпсовану греблями річку. Вона лежала серед запаху прілого листя, створеного віками відмирання та розпаду. Тут було безліч харчів, якщо ти мікроорганізм або здатний перетравлювати листя, але ситним сніданком для людської істоти, якою Мері була мільйон і тридцять років тому, тут і не пахло.
Ще тільки почався червень. Повітря було цілюще.
Пташиний крик, який вона почула, долинув із заростів вересу та сумаху за півсотні кроків. Мері вдячна була цьому будильникові, бо й сама, коли лягала спати, мала намір прокинутись рано-вранці і уявити собі, що спальний мішок — то її кокон, і видертись із нього в любосній знемозі, як оце тепер робила з усією життєрадісністю повноліття.
Яка радість!
Яка насолода!
Було чудово, бо подруга, яку вона взяла з собою, ще спокійно собі спала.
Тож Мері крадькома, обережно ступаючи, перетнула галявину, щоб побачити в лісовій хащі ту ранню пташку. А натомість перед нею з'явився високий, худорлявий і серйозний на вигляд молодик у матросці. То він скрикував пронизливим криком дрімлюги. Це був Рой, її майбутній чоловік.
Мері стояла роздратована, збита з пантелику. Особливо ексцентричною деталлю тут, так далеко від моря, їй здавалась матроска. У неї було таке відчуття, що цього вторгнення їй, мабуть, слід побоюватись. Та якщо цей дивак надумає переслідувати її, то муситиме спершу продертися крізь вересові хащі.
Вона була одягнена, як спала, тільки не взута, в самих панчохах. Він, однак, почув її кроки, бо мав напрочуд гострий слух. Такий був і його батько. Це була їхня сімейна риса. Він заговорив перший:
— Привіт!
— Привіт,— озвалась Мері. Потім вона пояснить, що була певна: у цьому раю земному вона сама-одна — та ось несподівано, наче з-під землі, постає це створіння в матросці й поводиться так, ніби все тут — його. Рой, проте, заявить, що саме вона мала, по суті, такий вигляд, ніби все належить їй.
— Що ви тут робите? — спитала вона.
— Я не знав, що в цій частині заповідника можуть спати люди,— відповів він. І мав цілковиту рацію, Мері це знала. Вони з подругою порушували правила цього живого музею, перебуваючи там, де вночі дозволено перебувати лише нижчим тваринам.
— Ви моряк? — запитала вона.
Рой відповів ствердно, хоч, мовляв, як сказати правильніше, то моряком він був донедавна. Оце щойно демобілізувався з військового флоту і перед тим, як поїхати додому, подорожує автостопом по країні. І значно охочіше його підбирають тоді, коли він у матросці,
Нині нікому не спаде на думку запитувати, як Мері в Роя, "Що ви туї робите"? Причини, щоб бути в певному місці, тепер такі незмінне прості й очевидні. Ніхто не стане плутано розповідати, як ото Рой: що демобілізувався у Сан-Франціско, одержав готівкою гроші на квиток додому, купив собі спальний мішок і подався автостопом у мандрівку до Великого каньйону, Йєллоустонського національного парку та інших місць, де завжди мріяв побувати. Особливо його зачарували птахи, до яких він навчився звертатися їхніми голосами.
А якось Рой почув по радіо в автомобілі, що в цьому невеличкому заповіднику штату Індіана бачили пару білодзьобих дятлів — виду, що вважався давно вимерлим. І він одразу поїхав сюди. Історія з дятлами виявиться містифікацією. Ці великі, гарні жителі первісних лісів справді вимерли, оскільки людські істоти знищили всі їхні природні середовища. Не було вже для них достатньої кількості гнилих дерев, спокою та тиші.
— Над усе вони потребували спокою і тиші,— мовив Рой. — Як, мабуть, і ми з вами. І мені шкода, що я потурбував вас. Але я не робив нічого такого, чого б не робив птах.
У її великому мозку щось клацнуло, коліна затремтіли, в животі похололо. Вона закохалась у цього чоловіка.
Нині ніхто про таке не згадує.
2
Марення Мері Хепберн урвав Джеймс Уейт такими словами:
— Я вас дуже кохаю! Прошу, вийдіть за мене заміж. Я такий самотній... Я гак боюсь...
— Бережіть сили, містере Флемінг,— мовила вона. Він пропонував їй одружитись раз по раз цілу ніч.
— Дайте мені руку,— попросив він.
— Щоразу, як я даю вам руку, ви її не відпускаєте.