Мірою того, як погасали зірки, на небі ставала помітнішою заграва від розбійницьких вогнів. Ґрунтуючись на свідченнях Ворони і молодого гайдамака, був складений план облоги розбійників. На початку кожної з трьох греблів було вирішено поставити по шість гармат, захистивши їх загонами піхоти і ровом. Селян розставили навколо острова, у п’ятнадцяти кроках один від одного, з тим, щоб вони, як тільки почнеться гарматна пальба, рубали дерева і чагарники для обладнання засіки, — Мурзенко і Бериславський з козаками і рейтарами повинні були доглядати за дроворубами і спонукати їх до праці. Решту піхоти пропонувалося розставити як стрільців над болотом навколо острова.
Після цього, у порядку та мовчанні, рушили з слободи Куцого Біса о другій годині опівночі, залишивши там брички, підводи і селянських коней. Все йшло благополучно. Слабке світло ранку, що тільки займався, дозволяло розташувати як слід гармати, військо, селян над болотом, — і сплячим після пиятики гайдамакам навіть і не снилося, що вони вже потрапили у пастку, тим більш, що вважали неприступними зарослі і трясовину, і тому не вважали за потрібне поставити на греблях варту.
Князь Любомирський, об’їхавши усі пункти і переконавшись, що усі на своїх місцях, подав умовний знак. Перші шість гармат, поставлені проти найбільшої греблі, грянули, розбиваючи у тріски дрова. Їм відповідали дві другі батареї, і тисяча сокир раптом застукали по соснах. Невесело було прокинутися гайдамакам серед подібного стугону і тріску. Зробивши по два постріли, гармати змовкли. Зупинилися і сокири. Ворона закричав розбійникам у жерстяну корабельну трубу щоб здавались, тому що оточені з усіх боків. Кілька хвилин не було чутно аніякої відповіді. Раптом на головній греблі почувся тупіт десяти чи п’ятнадцяти коней і крики:
— Гони! Лови! Стій! Кирило!
Перш, ніж піхота випалила з рушниць, прискакав на пущеному, як вихор, коні їздець і кинувся поміж гармат. Тоді тільки впізнали в ньому Кирила Ласуна. Гайдамаки, які переслідували його, були відбиті частою стріляниною з карабінів і кілька чоловік повалилися з коней. Між тим розвиднилось. На тричі повторений заклик здаватися гайдамаки врешті відповідали грубіянським і зневажливим криком, в якому не жалували ні поляків, ні їх матерів. Гармати знову загриміли і застукали по лісу сокири. У кілька годин міцна засіка оточила гайдамацьке кубло і гарматні ядра повалили на острові багато сосен, які, падаючи, давили людей і коней. Гайдамаки спробували відстрілюватися з рушниць, забравшися на дерева, і польська піхота стріляла і в них. Та болото було надто широким для ручної перестрілки. З польського боку було вбито кілька чоловік та чоловік п’ятнадцять поранено.
Так минувся цілий день.
Кирило Ласун порадив наробити на греблях високі завали з гілок, пеньків, стовбурів дерев і хмизу, на яких би коні спотикалися й падали, тому що ватажко неодмінно піде напролом. Поляки вчинили розсудливо, послухавшись його, тому що, як виявилося, Чортоус, розділив своїх молодців на три загони, і хотів цієї ночі вдарити разом на три боки по гарматах і проломити собі дорогу. Поляки чатували на нього у повному озброєнні, прислухаючись до найменшого шурхоту. На греблі були наведені гармати, заряджені картеччю. І ось у глупу ніч, раптом почувся тихий тупіт коней, який мірою наближення до греблі ставав все яснішим. Врешті загули греблі від стуку копит. Гайдамаки голосно закричали.
— Нуте, браття, аби добути, або дома не бути!
Тут вони поскакали щодуху. Поляки дали їм наблизитись, щоб вони усі в’їхали на греблю, оскільки поляки розраховували, що вони загрузнуть на передніх завалах. Врешті грянули гармати. Настав страшний суд, як висловлюється самовидець. Через кожні дві-три хвилини батареї відповідали одна одній. Стогін вмираючих і поранених, тупіт коней, тріск розбитих картеччю дерев лунали у лісі, і все це відбувалось у нічній темряві, яку тільки час від часу осявали гарматні постріли і яка ще збільшувала жах цієї сцени. До самого світанку тривав грім гармат. Це був — за виразом очевидця — новий рід гри у криваві піжмурки, в якій гарматники із зав’язаними чорною хусткою ночі очами, влучали у будь-кого, хто потрапив під постріл. Тільки при вранішньому світлі побачили поляки, яка біда спіткала гайдамаків. На кожній з трьох гребель лежало по кілька десятків вбитих людей і коней, а у болоті видно було кілька втоплених. На великій греблі, посеред гілок і кілків, якими вона була захаращена, лежав, загрузнувши і вже мертвий ватажко Семен Чортоус. Біля нього конав кінь дивної краси. Упізнали ватажка Ворона і Ласун. Багата збруя і рідкісної вартості шабля, яку знайшли при ньому, стали здобиччю князя Мартина Любомирського.
За наказом князя Ласун закричав у рупор, щоб ті, хто залишився живими, здавалися, якщо не хочуть загинути. Через якийсь час з’явилось на греблі 36 розбійників здорових і 8 поранених — стільки й вцілило їх з трьохсот відбірних молодців, та ще й витягнуто кілька чоловік з болотних хащів. До них приставили караул і звеліли перевдягти їх у селянську одіж, і з кожного їхнього жупана випороли по кілька червінців. Потім почали витягувати з болота трупи і перебитих коней. З одних знімали одяг і зброю, з других — сідла і чапраки. У гайдамаків скрізь були зашиті золото, срібло і коштовності, награбовані у католицьких та уніатських церквах і у приватних домах. Врешті гренадери вступили у гайдамацький стан, щоб розорити його. Там знайшли у баговні 80 коней живих і близько 15 вбитих. Витягли з лісу трупи. Зброю і збрую знесли на місце розподілу і відразу приступили до опису здобичі. Прибув військовий суддя із слідчими і кат зі своїми прислужниками — одні для проголошення вироку трупам, а інші — для знущання з них, як висловлюється Закржевський. Живих полонених для докладного допиту відразу відправили у кайданах і під сильною вартою у підземелля полонського замку, які називались "Індією". Військо залишалось у гайдамацькому кублі до наступного дня, і в цей час була розділена здобич між офіцерами і рядовими. Навіть селянам дали кілька мідних монет. Не забули також ні охоронця правосуддя, ні виконавців його вироків — катів.