Почали готуватися до походу, нікому не розголошуючи мети цих приготувань і чекаючи прибуття Ворони. Гладкий і Лобода були нагороджені, і їм звеліли до часу сховатися. Та ось на третю добу, опівночі, з’явився біля брами Полонного гінець на стомленому, загнаному коні і вимагав, щоб його негайно пропустили до замку. То був Ворона. Та його важко було впізнати: він був у багатому кунтуші з рубіновими гудзиками і з гайдамацькою зброєю. Вартовий офіцер, за попереднім розпорядженням, відразу відвів його до вартівні, куди невдовзі прийшов і князь Мартин Любомирський. Вклонившись князю у коліна, Ворона почав розповідати, що коли другого дня після прибуття до Мазепиної Могили прийшла до табору друга зграя, він, скориставшись загальним гамором і метушнею, пішов від гайдамаків, не будучи ніким помічений і переслідуваний. Ворона додав, що треба поспішати через те, що наступного дня і решта гайдамаків приєднається до ватажка, а через кілька днів вони виступлять у степи, до Костянтинова, на який мають намір напасти серед біла дня, пограбувати і запалити, тому що відчувають себе достатньо для цього сильними. Нинішнє становище їх заросло молодим бором і є досить просторим. Але оточити їх можна, тому що становище розташоване на острові, оточене рікою і грузьким болотом, через яке не пройти ні людині, ні коню, ні собаці. Ворона говорив, що треба взяти із собою хліба та інших припасів днів на чотири, оскільки він обіцяв вести військо лісами і зарослями, і тільки одного разу переходитимуть село, аби переправитися там через Случ. Піхоту і гарматників треба везти підводами. Гайдамаків підбадьорила удача, тому вони не дуже обережні, бо ніхто досі і в очі їм не зазирнув; а між тим їхні шпигуни, які були і в Полонному, донесли їм, що укріплюють замок, що їх бояться, і тому гайдамакам і на думку не спаде, щоб хтось здумав шукати їх. Безтурботних легко застати зненацька, тільки б не гаяти часу.
Поляки відразу зібралися у похід. Вже прийшли у Полонне, два дні тому, з Бара один козацький і один піший полк, які разом об’єднували до шестисот чоловік. Додавши сюди перший регімент старости казимирського, князя Антонія Любомирського, загін піхоти з Рівного, частина гарнізону, надвірних рейтар та козаків полонських і рівненських, нараховували 600 чоловік кінноти, 750 піхоти і 18 гармат.
Опівдні поляки виступили з Полонного. За містом, близько Дертки, стояло напоготові кілька сот підвод. На кожній з них помістилося по три піхотинці, і військо рушило у путь. Попереду козак Ворона вказував дорогу. Учасник цього переходу помічає, що це було полювання на великого звіра, в якого і зір, і слух, і нюх дуже гострий, а пазурі ще гостріші, і тому під суворою карою було заборонено не тільки розмовляти, кашляти, але й навіть висікати вогонь і палити тютюн. Ворона повернув з великої дороги на стежку праворуч. Військо їхало лісом мовчки, тихо, так що хіба зрідка тройкове колесо стукало, натрапивши на коріння дерева, або тріщали сухі гілки на дорозі. Зупинялися на короткий перепочинок, а потім знову йшли день і ніч. До Случі переправи були ще стерпні, але потім забралися у такі нетрі, вертепи і вибої, що насилу витягували вози і гармати з цього справді поліського ковтуна. На щастя поляків, цю частину шляху їм довелося долати вдень. Коли вони вибралися з цієї пущі і досягли ріднішого бору, Ворона зіскочив з коня і від радості поцілував землю, дякуючи Богові, що допоміг війську вийти без нещастя з цих хащів; вночі їм це вдалося б хіба що якимсь дивом. Рідкісні люди ці козаки-русини! (говорить Симон Закржевський). Що за меткість, що за кмітливість! А провідників ніде кращих не знайти. Завжди придумають, як з біди вивернутись, і якщо хтось з них припаде душею до пана, то й швейцарця не потрібно.
Неподалік від цих зарослів знаходився хутір того пасічника, про якого говорили козаки Гладкий і Лобода. Поляки відразу його оточили і схопили старого. Кілька рядових було залишено у його хаті на варті, щоб хто-небудь з його сім’ї не попередив гайдамаків про польське військо, а самого старого взяли з собою і звеліли йому вести загони до гайдамацького кубла. Ворона попередив, що версти через дві на цій дорозі стоїть невелике лісове сільце, що складається з кількох хижок, і радив також оточити його раптово, щоб і звідти ніхто не передав гайдамакам звістки, а між тим, можливо, вдасться, — говорив він, — схопити кого-небудь з їхньої зграї. Для цього відправлений наперед полковник Мурзенко з його козаками і Вороною, а інші йшли за ними на відстані, за вказівками пасічника і Лободи. Мурзенку пощастило не тільки оточити сільце, а й спіймати двох гайдамаків, які приїхали туди купувати сало і хліб. І тут, як і в зграї Чуприни, гарний і спритний хлопець виявився менш запеклим, ніж його літній товариш. На особливому допиті він зізнався князю Любомирському зі сльозами, що гайдамаки вкрали його ще дитиною на Поділлі з шляхетного дому, що виріс він на Січі, як вихованець і слуга реєстрового козака, що тепер вийшов вперше у похід під поглядом цього старшого гайдамака, якого йому наказано звати "дядьком", і що на нього ще не покладаються і ні на крок від себе не відпускають. Коли ж князь пообіцяв не тільки простити його, а ще й прийняти у число надвірних козаків, якщо щиро у всьому зізнається і проведе до табору ватажка, тоді він обіцяв і присягнув не тільки провести, а й вказати місце, де найзручніше обложити острів, що знаходився посеред боліт і заступити на трьох греблях вихід з нього. Він повідомив, що вже усі зграї з’єднались напередодні біля Мазепиної Могили, а через день мали намір рушити у степи, до Костянтинова. Що ж до опису місцевості гайдамацького кубла, то свідчення його співпадали з розповіддю Ворони. Але старий гайдамак не зізнався ні в чому. Ні обіцянки, ні вмовлення військового судді, ні тортури, котрі кат проводив від усього серця — не змогли порушити впертого мовчання загартованого у терплячості розбійника. Військо провело ніч в цьому сельці, а між тим прийшли юрби селян, зігнаних з найближчих сел із заступами і сокирами, всього до тисячі чоловік. Вранці вирушили у дальшу путь. Мурзенко з козаками служили авангардом. Після денного походу досягли одного урочища, де у давнину повинно було бути якесь поселення, тому що в лісі помітні були на великій території сліди садів і загонів. Залишки хат і колодязі також вказували на перебування мешканців у цьому місті. Там новоспечений гайдамак сказав, що до Мазепиної Могили залишається тільки півмилі і радив зачекати там до другої години опівночі, або, як він висловлювався, вказавши на іскристе від зірок небо, "поки не зайдуть хозарі". А коли князь Любомирський висловив побоювання, щоб гайдамаки не помітили їх у цих місцях, він відповідав: "Не бійтесь, жоден з них не насмілиться вночі зазирнути сюди, бо урочище вважається заклятим, де упирі та відьми роблять всілякі капості і лякають перехожих, — його називають "Куцого Біса слобода".