Простежимо життя Чалого у народній пам’яті до кінця.
Коли з дому прискакав гонець із звісткою про небезпеку, Чалий звелів слузі осідлати коня.
"Та сідлай, джуро, сідлай, малий, коня вороного,
А собі сідлай, джуро малий, старого гнідого,
Та поїдемо до господи, хоч нас і немного".
Стоїть явір над водою, в воду похилився,
Іде Сава за Немирова, тяжко засмутився.
Коли він приїхав додому, спитав у челяді, чи все благополучно вдома, "челядоньки" відповідали, що пані народила сина.
Ой приїхав додомоньку, та й скрипнув дверима,
Питається челядоньки: "що чувати в домі?"
— "Гаразд, гаразд, пане Саво, щаслива година:
Твоя жінка, наша пані, народила сина".
Цей варіант народження у Чалого сина у самий день смерті Сави є тільки у червоноросійській пісні. В інших говориться, що під’їжджаючи додому, він задумався про свою долю, що й справді була така страшна, не схожа на долі інших людей, "ох ти, доле моя — говорить Сава — щербата доля!" І питає він свою челядь:
— Чи все благополучно у домі?
— Все добре, пане Саво, тільки з тобою краще, коли ми бачимо тебе на вороному коні… Все благополучно, пане Саво, все гаразд, тільки часто козаки виглядають з-за гори (в інших варіантах замість козаків згадуються гайдамаки).
Сів Сава у край стола, думає тяжку думу, а молоденька дружина його купає немовля. Сидить Сава на краю стола, пише дрібні листи, а молода дружина колисає дитину. Сидить Сава, читає листи, а дружина тяжко зітхає. Сава й каже слузі:
— Піди, хлопку, принеси горілки: я вип’ю за здоров’я дружини. Та йди, хлопку, принеси вина — вип’ю за здоров’я сина. Та принеси, хлопку, меду: щось мені тяжко, тоскно — голови не здійму.
Сидить Сава біля краю стола, читає листи, а молода дружина думає-гадає, заколисуючи дитину: "баю, баюшки, моє дитя прекрасне". І гірко так плаче.
Не встиг слуга зняти зі стіни ключі, як з’явився Гнат Голий з дружиною і стали ворота ламати. Ледве Сава встиг прочинити вікно, як гайдамаки були вже у сінях. Це козаки приїхали в полон брати Саву. І кажуть козаки:
— Здрастуй, здрастуй, пане Саво! Чи здорово живеш? Здалеку приїхали до тебе гості — чим їх пригощатимеш? Будеш пригощати медом чи пивом, чи горілкою?.. Прощайся ж з сином і дружиною.
— Я не знаю, милі брати, чим мені пригощати вас… Бог дав мені сина — я вас у свати візьму.
— Ми не за тим до тебе прийшли, щоб кумувати у тебе, ми прийшли, щоб порахуватися з тобою… Якби ти хотів, пане Саво, нас у свати брати, не ходив би ти розоряти Гард… Ми не за тим прийшли до тебе, щоб кумувати, а затим, щоб голову твою зняти.
Чалий кинувся до своєї зброї.
— Зажди, кажуть запорожці, — стривай, пане Саво!.. Це тобі не в чистому полі.
Кинувся Чалий до свого ясного меча — запорожці підняли його на три списа. Б’ється на списах Сава, хитається і з дружиною прощається.
— Дайте мені, братці, з дружиною попрощатися. Дайте мені, братці, з силою зібратися.
В цей час молоденька дружина Сави вискочила у вікно і
З чистих усток на словонько кухарці віддала:
— "Ой кухарко, вірна слуго, подай мі дитину,
Будеш доти панувати, поки я не згину".
А запорожці кажуть Чалому:
— Веди нас, пане Саво, у нову кладову та віддавай нам нову збрую, та віддавай нам, пане Саво, сукна, оксамити, що ти нажив, вражий син, по милості козаків.
Потім козаки питають його:
— А де твої, пане Саво, гайдамацькі каптани, в яких ти ходив Україною, водячи свої зграї? Де твої, пане Саво, биті талера, що набрав на Україні, водячи свої ватаги? Де твої, пане Саво, китайки, атласи, що ти набрав на Україні дружині на пояси? Де твої, пане Саво, дорогі дамаські шалі, що ти набрав на Україні дружині на сукню? А де твоя, пане Саво, велика збруя?.. Ось де вона, висить на кілочку, та вже не твоя!
Вдарив Чалий по полам руками: "довелося мені гинути з дружиною і сином!"
— Досить тобі, пане Саво, досить вже воювати — не треба було тобі церкву грабувати.
Закували Чалого у кайдани і поклали на воза. Пісня, записана І. І. Срезнєвським, говорить, що зв’язаний Сава звернувся до козаків з такими словами:
— Хіба ж то слава для вас, пани запорожці, що забитий у кайданах лежить у вас Сава? Якби ви його на волю з кайдан відпустили, ось тоді б ви собі залучили більшу славу. Якби його вільного до себе прийняли — ось тоді була б вам слава.
Запорожці дали йому волю і лишилися задоволені "велетнем Савою". Не встиг Сава на коня сісти, як почав ляхів класти, як снопи.
Видно однак, що кінець цієї пісні стосується вже не Чалого. Доля ж Чалого вирішилася швидко: він загинув найжахливішою смертю на батьківщині. Запорожці привезли його, зраненого й закутого, до Січі, де військовим судом його засудили на страту. За звичаєм запорозьким, Саву було вбито киями біля ганебного стовпа. З цим згодна й пісня про Чалого, яку співають у Галичині:
Зашуміла шабелька, як із ліса притинка,
Не зісталася по Саві його молода жінка.
Гей бачили многі люде вкраїнську сорочку,
Що принесла пану Саві смертельну сорочку.
Прилетіли к пану Саві вкраїнські ворони —
Задзвонили пану Саві разом в усі дзвони.
Так закінчив своє життя один з перших і один з найстрашніших гайдамаків, якому випала, як він сам висловлюється у пісні, якась "щербата доля". Що сталося з його товаришами — невідомо.
Однак дружина і син Чалого врятувалися. Польський письменник Войницький думає, що Сава Чалий був батьком одного польського генерала, Цалінського, і загинув у середині XVIII століття. Воно так і виходить і за всіма іншими даними. Мабуть, цей генерал Цалінський був саме тією особою, яка 1790 року була представлена одним членом польського сейму палатам, як жертва прихильності Сави Чалого до Польщі. Сейм дарував йому дворянство і маєток у чигиринському старостві (у Скальковського).
Розділ V
Трагічна смерть Сави Чалого не зупинила того народного руху, що підготовлялося у тиші, у безкраїх південно-російських степах, по відокремлених хуторах, в темних лісах Задніпров’я і в бідних хатах незадоволеного населення у прикордонних з Польщею місцевостях Малоросії. Зі смертю Чалого гайдамаччина тільки почала розігруватися, охоплюючи все більш і більш широке коло.
Жорстока помста, що звалилася на голову Чалого з боку запорожців, не доводила, що запорожці, за переконанням, суворо поставилися до гайдамаччини і бажали задавити її вже на самому початку. Навпаки, у наступних подвигах гайдамаків запорожці, звичайно, окремі особистості, завжди були коноводами, тому що, як вже сказано вище, в їхньому серці давно накипало недобре почуття і до поляків та євреїв, і до москалів, і до усього порядку, що тіснив їх на кожному кроці і був ознакою того, що настають останні години Запорожжя, що вороги свободи давно вирішили — запорожців та їх старі звичаї і давні вольності "у шори прибрати". Запорозька злоба не могла виявитися відкрито, тому що вони самі були в лабетах. Але якщо вони з такою жорстокістю поставилися до Чалого, так це тому, що Чалий зрадив їх, що Чалий став "паном" і не тільки грабував запорозьку землю з поляками, а й розоряв православні церкви. Йому дорікали за те, що все награблене ним зі зграями було українським. Мало того, він розорив Гард з рибними ловлями — головне джерело доходів Запорожжя. На інші подвиги гайдамацьких ватажків запорожці не тільки не ображались, а й навіть сприяли їм. Самий кош запорозький, є підстави думати, не тільки дивився крізь пальці на гулянки своїх молодців на польській землі, а й, як видно, потурав їм, коли російський і польський уряди вимагали розправи або розшуку винних. Цих винних гультяїв ніколи не знаходили. Уряд називав їх поіменно, іноді вказуючи, звідки вони, давав прикмети, а курінні отамани стояли на своєму, що вони таких знати не знають і відати не відають, що таких козаків у їхніх куренях ніколи не бувало, і навіть у списках козацьких вони ніколи не значилися.