Але проти кого йти? Проти своїх прямих гнобителів, проти гетьманів і старшин йти було неможливо: їх захищала сильна московська рука; у них під руками сильне московське військо. Виходу справді не було. В цей важкий час народ зрозумів, що як не було погано раніше, під поляками, а тепер, за своїми старшинами, під московською опікою стало ще гірше, і з язика народу зірвався цей історичний чотиривірш, що укрив ганьбою українську владу минулого століття:
Як були ми поляничими,
Годувались паляницями;
А як стали за москалями,
Годуємось сухарями…
Залишався один вихід — йти проти поляків, які хоч і були добрішими за своїх власних старшин і поміщиків, однак деякі з них, як Ортинській і Закржевський, робили наїзди на українські землі і тим нагадували про давні борги.
Та кинути заклик проти поляків було нікому, та й взагалі вголос цього вже не можна було робити, тому що московські німці, як, приміром, майор Вульф, який стояв із загоном на Орловському форпості, або полковник Корф, який стояв у фортеці св. Єлисавети, були дуже суворі.
І ось почалася таємна гайдамацька війна проти гнобителів, війна буцімто партизанська, яка незабаром перейшла у відкриту війну, як тільки незадоволені відчули свою силу і знайшли ватажка в особі Залізняка, а з боку церкви — благословення в особі ігумена Мельхіседека Яворського.
Вербовка гайдамацьких зграй відбувалась так само, як і вербовка зграй понизової вольниці. Порозуміння проходило таємно, десь на віддалених хуторах та заїмках (уметах). Найбільш достойних обирали ватажками або вони самі себе призначали коноводами партій. Ці ватажки в одній місцевості називались отаманами, в іншій ватажками, іноді полковниками. Вся зграя повинна була безмовно підкорюватись їм, і добрі молодці ставилися до них з пошаною, називаючи "батеньками" — у понизовій вольниці і "батьками" — у гайдамацьких зграях. Зрозуміло, що добрі молодці українські, і особливо їх, "батьки", дивилися на свої подвиги не як на злочинні дії, а як на справу геройську і святу. Якщо народна пам’ять освятила глибоким співчуттям справу Хмельницького і Наливайка, якщо у цій пам’яті лишились дорогими подвиги Перебійноса, Нечая, Павлюка, Морозенка, Півторакожуха, Лободи і Кривоноса, то і гайдамацькі "батьки" розраховували на таке ж співчуття народу, і, як виявлялося, насправді знаходили його. Якщо гайдамацтво Хмельницького мало в основі велику мету — визволення народу українського з-під ярма "лядського єгипетського", якщо ця свята мета доводила частенько героїв народних до плахи, до шибениці, то такими ж самими мотивами керувалися й гайдамацькі "ватажки" і так само, як для тих історичних мучеників, для ватажків не здавалася ганебною смерть на полі битви, від шаблі ворожої чи від зашморгу. І ті, й інші шукали одного — "до ґрунту зруйнувати лядську землю". Ця, за думкою народу, свята справа не схвалювалась тільки російським урядом та командирами-німцями: Москва, за народним висловом, "прибуркала" крила у добрих молодців. Виходить, потрібен був дозвіл Москви, а Москва дозволу не давала, і тому, щоб вдаліше набрати ватагу ватажки вдавалися до хитрощів. По землях запорожських козаків були розсіяні на просторі кількох тисяч квадратних верст запорозькі хутори, зимівники, пікети ("постні команди"), риболовні заклади і окремі садиби. У ці відлюдні козацькі житла йшло усе безпритульне, а часом і неспокійне, що навіть у самому коші не приймалося. Шукати ці буйні голови у степах було неможливо. Саме про таку ситуацію народ каже "шукай вітра в полі", або лови вітер в полі.
Саме у ці пустелі відправлялися заповзятливі ватажки і кидали клич. З усіх сторін зтікалася голота — і козаки, і селяни. Були такі, що сліпо слідували за ватажком, куди б він не кликав і для чого б не довелося йти: проти ляхів — так проти ляхів, а то і проти москаля. Більш обережні натякали, як би не викликати незадоволення старшин, а ще гірше — Москви, що тепер вже без паперу нічого не можна зробити. Тоді ватажок діставав який-небудь папірець, наказ, грамоту, а часом заспокоював своїх підлеглих і тим, ніби старшина доручив йому таємно, на словах, йти "руйнувати і плюндрувати лядську землю", знищувати нехристь, визволяти з полону церкви божії і душі християнські. І ось гайдамаки озброюються, дістають коней, обвішуються, в кого є, пістолетами і рушницями, а в кого немає, той робить собі "ратище" (спис), та засовує за пояс чи за халяву ніж, на голові висока хутряна (смушкова) шапка, з випущеним верхом, по козацькі, і в руці "ратище".
Та ось зграя готова і озброєна. Залишається тільки вибратися за кордон, у володіння Речі Посполитої. Ці кордони охоронялися фортецями, шанцями, пікетами і роз’їзними командами, які так спритно вміла обманювати понизова вольниця на Волзі. У самий розпал гайдамаччини кордони оберігалися досить міцно. Російські гарнізони сиділи в укріпленнях Орлівському (Орлик, нині Ольвіополь) проти Богополя, в Архангелогороді (Новоархангельськ), проти Тарговиці, і Крилові, проти Крилова польського. Потім на кордонах розтягувалися запорозькі паланки, бугогардовська та інгульська, які від гирла Синюхи до Бугу з одного боку, і від впадіння у нього Інгула з іншого, оберігали російську межу і дозорами за степами з допомогою шанців, пікетів і роз’їздів, що ходили від Александршанця (нині Херсон) до Кременчука. Польський кордон також охоронявся місцевими військами, про які ми говорили вище. Польські магнати Потоцькі, Ржевуські, Браницькі, Мнишек, князі Любомирські, Сангушки, Радзівілли, Яблоновські і Чарторійські, володарі земель, де найбільше гуляла гайдамаччина, мали власну кавалерію, яка звалася "народовою", і за свій рахунок охороняли край, що їм належав. В Умані, Чигирині, Немирові, Черкасах, Смілій, Саврані, Корсуні, Гранові, Тарговиці, Лисянці та інших прикордонних місцях жили їхні керуючі, які звалися "губернаторами". Вони були і комендантами цих військових постів. Кожне комендантство мало укріплений замок, з баштою і гарматами. Якщо не було замка, то був "лямус" (Lamus) — укріплені казарми зі стрільницями. У цих військах, які називалися також і "народною гвардією", відзначалися гайдамацькими подвигами Ортинський і Закржевський.