Це полювання на людей полягало в тому, що загін польської молоді з легкою, а іноді з важкою зброєю, відправлявся у запорозьку глибинку, випалював запорозькі хутори, паланки та зимівники, витоптував хліби, уганяв худобу, табуни коней, вбивав і забирав у полон запорозьких козаків. З відповідною урочистістю загони поверталися до своїх маєтків, під звуки труб і литавр входили до замків, ведучи пов’язаних полонених, як римські полководці вводили у Рим переможених царів. Молоді переможці нагороджувались загальними оплесками старих панів, посмішками прекрасних панн і званням героїв, а грубі полонені без суду за юридичними абсурдами магдебурзького права, про які вже йшлося вище, відправлялися на шибеницю чи на кіл. Все було звичайним у той дикий, нелюдський час. Загули ріжки, затріщали литаври, несамовито стріляли гармати, всі повалили на площу, на місце страти, аби помилуватися, як саджають на кіл людину або затягують зашморгом її шию. Грубі запорожці — хлопи — повинні були і вмирати грубо, некрасиво. Та щоб не осоромитися перед "вражими ляхами", дехто з добрих молодців, конаючи на колу, попросить, щоб дали йому востаннє покурити люльку — і люльку давали, і він курив і обводив страшними очима своїх жорстоких ворогів.
Подібні наїзди і захват людей були нерідкісними і почалися досить рано з польського боку. Ще років за тридцять до уманської різні, поляки захопили у Брацлаві та в інших своїх містах всіх запорозьких козаків, які заїхали туди торгувати рибою, і всіх перевішали. Запорожжя вимагало від Польщі сатисфакції, та не діждалося його. Років за двадцять з лишком до уманської різні загін польської кавалерії, переправившись через ріку Синюху, влаштував своє дике полювання на землях бугогардівської паланки, захопив у Мертвоводдя козачу садибу, спалив полковницький зимівник, заснував там своє військове поселення і звідти робив безперервні напади у найближчій місцевості, вбивав людей, забирав худобу і взагалі влаштовував улюблені поляками zajazdy.
З 1733 року, з часу повернення запорожців під російську державу, до 1750 року, як свідчать архівні документи тієї епохи, що були в руках у п. Скальковського, поляки тільки те й робили, що вішали запорожців, яким би чином вони не потрапляли їм до рук. Коли російські війська під проводом Мініха і Лассія поверталися з дністровського походу проти турок і проходили через Польщу, їх вбивали не по-людськи. У 1738 році козацький загін в числі 102 чоловік, який зайшов до Умані, щоб купити хліба, був запрошений до дому уманського коменданта Антона Табана "на їжу". Там у козаків оманом відняли зброю і коней і публічно усіх перевішали на ринку. Майно їхнє було заграбоване комендантом. Друга партія, що поверталась з того ж походу, числом 18 чоловік, зупинилася у містечку Стеблевому, щоб купити припаси. Поляки оточили їх, схопили і відвели до Немирова як військовополонених. Немировський губернатор усіх їх перевішав. Наступного року губернатори смілянський, чигиринський і богуславський стратили — перший сім козаків, другий також сім, третій — двох — знову ж таки за своїм власним вироком. Треба відзначити, що губернаторами називалися там просто управляючі маєтком. Таких вбивств протягом сімнадцяти років було 202, і все це гинули запорожці. Притому це тільки випадки, відомі російському уряду, а скільки їх було приховано, скільки вбито козаків під час zajazd'ів?
Частими і жорстокими наїздами уславились тоді два офіцери польської служби: Станіслав Костка Ортинський і Михайло Закржевський. Ортинський був комендантом в Умані, в чині полковника. Зі скарг запорозького війська видно, що цей польський офіційний розбійник "зі злочинною партією своєю, невпинно наїжджав на запорозькі землі і знайдених там козаків, скотарів і табунників вбивав, колов, ранив, захоплював у полон, а стада їхні, особливо табуни коней, уводив із собою до Польщі". Закржевський відзначався ще більш широкими войовничими подвигами. Загони його були повні не тільки польських гультяїв, а й бесарабських циган, молдавських чабанів і татар. З цим набором він полював на запорожців, спустошував їхні зимівники по ріках Карабельній, Інгульцю, Солоній та ін., вбивав народ, а майно грабував і увозив до Польщі.
Такими наїзниками відзначалася Польща у часи мирного царювання короля Августа III. Зовнішніх війн не було. Дворянство, особливо благородна молодь, нудьгувала, а людське життя так здешевіло, тому що на нього, як на товар, не було попиту: пропозиція перевищила попит — і ось вільні люди і роздмухували бездумно іскру, котра запалила велику пожежу.
Розділ IV
Наведені нами недобрі дії окремих осіб польської нації, зрозуміло, мали б збільшити цю прірву, що з давніх давен утворилась між двома народами, які постійно стикаються на історичній дорозі. Селяни, які оселились на польській Україні, бачили, як на майданах їхніх міст вішали безневинних запорожців, і хоч особисто до своїх панів вони не могли відчувати ворожого почуття, бо воно перетворилось на почуття скоріше приємне через пільгове життя, створене для них панами, однак старі історичні образи повинні були б виникати в їхній пам’яті і готувати помсту, котрої, власне, поляки від них і не заслужили. Ці ж селяни бачили, як дехто з молодих панів відправлялись в російську Україну, як у землю ворожу, і привозили звідти вісті про свої грабунки та вбивства — і історичні образи знову ж таки поставали у пам’яті і вимагали відплати. Ще гірше почуття мало б у таких випадках пробуджуватись у серцях запорожців, товариші яких гинули такою страшною смертю. Вся Малоросія, як польська, так і російська, потроху знову почала електризуватися тим настроєм, якому вона піддавалася у найстрашніші і найславніші епохи своєї минулої історії. Пригадувалося при цьому давнє порушення поляками прав і вольностей українського народу, за які неповністю відплачено полякам, тому що вони продовжують панувати над половиною України. Згадувалося насильницьке обертання православних церков на латинські і уніатські костьоли. Пригадувалося панування євреїв — віддача їм продажу вина і пива, рибних ловел, перевозів через українські ріки і торгівля сіллю, такою необхідною для кожного бідняка. Пригадувалася наруга над святинею — віддача їм церковних і монастирських потреб. До цих спогадів додавалися прикрості найближчі, матеріальні утиски з боку старшин і тиск з боку російської адміністрації як на російську Малоросію, так і на Запорожжя. Раніше, у старі часи, від всіляких знегод можна було сховатися у Січі. Тепер не залишилося й цього притулку: там заводилася незвична суворість, але не козацька, а московська або скоріше німецька. Розгулятися не можна було, та й ніде. Старшини запорозькі самі боялися нових московських порядків і потихеньку зітхали про давнину, а між тим повинні були мовчати і наказували мовчати своїм підлеглим. Якби була можливість, незадоволена Малоросія уся піднялася б на ноги, як вона піднялася при Хмельницькому чи Остряниці. Та вони вже дістали кілька гірких історичних уроків і знали, що тепер не так вже й легко піднятися. Доля Мазепи та всіх йому подібних була у свіжій пам’яті старшин і народу. Полтава, Петро і московські гармати були надто пам’ятними. Притому старшинам, сотникам, поміщикам і гетьманам не було й причини підніматися: їм добре жилося, їх скрині наповнювалися золотом за рахунок народу, для них під сильною московською рукою не страшні були ляхи; гетьмани захищали їх у Петербурзі, і якщо петербурзькі чиновники часом спустошували їхні скрині, то ті знову наповнювались народним потом і народними слізьми, які перетворювалися на золото. Знову ж таки незадоволеними лишалися тільки прості козаки, селяни та голота. У Запорожжі теж вважали свій стан обтяжливим найбільше прості, а не чиновні люди. І так Малоросії вже не можна було піднятися всією масою. Вона почала підніматися частинами, "ватагами".